10. Софійка

Ох і спека в цій пустелі. І невідомо скільки вона йде. Сонце зависло в зеніті і не думало кудись рухатись. Піски міняли колір з жовтого на коричневий, з коричневого на червоний- оце і всі зміни. А от кам'яна гряда ставала, все прозорішою і тінь від того все світлішою. Здається, що скоро зовсім зникне. Та де ж та троянда? “Допоможіть”- почувся гучний вереск. Ого, там щось коїться, і Софійка з останніх сил побігла на крик.

Посеред червоних пісків ріс велетенський трояндовий кущ, з чудовим темно-червоними трояндами. І цей кущ оплів когось маленького своїм гіллям і вже тягнув до себе.

- А ну облиш,- заволала Софійка міцно хапаючи свою палицю і підбігаючи до куща.

Ой! Довга гнучка гілка з голками попала по голові. В очі не попала, але заплуталась у волоссі і висмикнула добрячий шматок. Софійка підбігла до істотки, що кликала на допомогу. Та була повністю оплетена колючими трояндовими батогами. Незважаючи на біль і подряпини, Софійка почала відривати ті батоги з волаючої істотки. Але троянда теж не здавалася і не віддавала свою здобич. На Софійку посипались тисячі ударів гнучкими колючими гілками. Вся шкіра яку не прикривав одяг вкрилася подряпинами, а волосся частково залишилось на колючках. Софійка чимдуж потягнула на себе істоту і таки їй вдалося вирвати її з пастки.

- А ну пішла геть,- заволала вона на троянду.

І троянда послухалась і побігла. Та за нею ж треба йти триста кроків!

- Почекай,- заволала Софійка, але тепер троянда її не послухалась, а тільки додала швидкості. Довелося за нею бігти, старанно рахуючи кроки. Ох і швидко бігає та троянда! Софійка швидка, але з кожним кроком вона відставала все більше. Головне триста кроків відрахувати до того як Троянда зникне з поля зору. На сотому кроці пісок під ногами змінився на тверде каміння, на двохсотому з -під каміння полізла трава. Трьохсотий крок вона ледь не пропустила, але вчасно зупинилася. Триста перший зробила на ліво. Вона нарешті озирнулася. Навколо висока трава і безліч польових квітів. Ніякої пустелі. Ніякіх пісків. Тепер треба йти прямо аж до Рожевого лісу.

- Ну ти і бігаєш,- почувся захеканий голос знизу.

Софійка туди глянула. От чудово. А це хто?

- А ти хто? Ти взагалі звідки взявся?

Під ногами сиділо малесеньке чудовисько схоже на величезну пухнасту жабку з довгими і гострими іклами в пащі і тонким золотим хвостиком. Одразу згадався анекдот: "Жабко, а чому ти така зелена, потворна і в бородавках?" "Бо я хворію. А так я біленька і пухнастенька". Це чудовисько щоправда не було цілковито білим, бо деінде на ньому проглядається коричневі плями.

- Ну ти даєш, ти ж мене від тієї потвори врятувала! Я маю тобі віддячити. Я звісно не багато чого можу, але пригостити тебе хоч чимось смачненьким точно в моїх силах. Прошу до мене в гості, мене Міка звати.

- Вибач, мені прямо,- думка про те що можна десь попити, але не можна сходити з дороги була нестерпною, але один раз вона вже попалася. Ні, їй в Рожевий ліс.

- Та чого ти?! Я тобі дійсно вдячна, а як тебе тут звати?

- Тут? - Софійка рушила прямо, а чудовиська трусила за нею. Поранені руки нили. До того ж довелося зупинитися і перев'язати волосся наново. Воно і так кучеряве і весь час плутається, а тут ще так розчесали.

- Ти хіба не знаєш, що краще не називатися справжнім ім'ям? Бо якщо відомо твоє ім'я, то тебе можуть зачарувати чи проклясти. Це ж видно, що ти тільки-но прибула.

Ти диви, як вдало вона придумала псевдонім взяти. Хоч і схоже на її ім'я, але не те саме

- Зви мене Софі.

- Красиве ім'я. То я запрошую тебе в гості, Софі, в мене є холодний компот з золотих грибів і пиріг з рибою і гірчицею, і...

- Мені треба до Рожевого лісу.

Софійка прискорила кроки.

- Рожевий ліс небезпечне і дуже неприємне місце. Навіщо тобі туди?

- Мені треба до помічника поліціянта

- А, ну так. Але хто вказав тобі цю дорогу?! До помічника поліціянта можна потрапити і швидше і простіше. Нащо пертися через пустелю, та ще й ту хижачку вишукувати?

- Такий равлик з лосиними рогами. Маска в коридорі назвала його Полі.

- Ой мені той Полі.

- А ти його знаєш?

- Всі знають Полі. А він попередив тебе, що в Рожевому лісі, вся трава отруйна? І можна тяжко захворіти чи навіть вмерти, якщо її торкнешся? То ж ходити можна тільки про мощених доріжках. Але вони завжди самостійно змінюють маршрут і весь час заводять куди їм заманеться.

- Він сказав, що я легко його знайду, якщо просто скажу вголос куди мені треба.

- Ну в принципі так і є, але ж ще треба по дорозі не пропасти. Тоді вирішено: я йду з тобою, і проведу через той ліс. Ну чи хоч підкажу щось, поки до помічника дійдеш. Це буде і правильно, і доречно, і мені спокійніше.

- А довго нам ще йти? І ти не знаєш, нам по дорозі зустрінеться, щось, що можна попити.

- Навряд, але не переживай, як дійдемо до місць де є тінь, то спрага зникне сама. Це просто акліматизація. Новачки завжди попервах мучаться спрагою і голодом. Тільки зі сном проблем не мають. А до речі, що власне таке сон?

- А ти не знаєш?

- Нє-а. Люди іноді про нього згадують. Але тут ніхто не спить.

- Ну, а що ти робиш, коли дуже втомлюєшся?

- Міняю своє заняття, чи обстановку.

- А вночі, що ти робиш?

- Я не дуже уявляю, що таке ніч. Ніколи її не бачила.

- Але ж у вас тут є ніч. Я прибула саме вночі.

- Не можу тобі сказати. Я дійсно не знаю. Дійдемо то помічника поліціянта, спитаєш в нього, якщо тобі так цікаво,- Міка вже приноровилася стрибати в такт з її швидкими кроками. Під ногами з’явилася протоптана доріжка, вузька наче її звірі протоптали. А які тут взагалі є звірі?

- А тут які звірі?- спитала Софійка Міку.

- Ем, та не знаю, я міська жителька.

- А чим ти мені в Рожевому лісі допоможеш тоді?

- Ну, є речі які всі знають. А ти не знаєш точно. А навіщо тобі до помічника поліціянта?