35. Софійка

Тепер вони йшли набагато повільніше, але нічого не змінювалось. Ті самі дерева, та сама дорога, тихе дзеленчання листя коли дув вітер, шум їхніх кроків і скрипіння коліс їхнього пересувного даху.

- А ти не можеш спитати Полі на відстані? Тут взагалі хоч якійсь зв’язок є?

- Немає. Як же ж я забув! Буде підказка.

Дим почав порпатись в кишенях своєї куртки. От цікаво, а коли вона з’явилася? Але і це не важливо, бо в кишені він занурював руки аж по лікоть. Чого в тих кишенях тільки не було! От цікаво навіщо людині три ножики, якщо він може їх сам матеріалізувати, а пачка паперу для друку, кілька зелених свічок. Софійка не була впевнена, але здається на таких чарують. О! Хоч щось корисне, носові хустинки! Різнокольорові кулькі.

- А що власне ти шукаєш?

- Пір’я! О, знайшов.

Дим витяг з кишені смугасту чорно-білу пір’їну.

- Це ж з сяючого лісу, ну того який інший! В мене теж таке є! Ой!

Розом з смугастою пір’їною софійка витягла чималеньку перлину.

- Полі сказав, що якщо мене хтось ображатиме, треба кинути йому це під ноги,- сказала вона обережно, очікуючи, що Дим розсердиться,- це б помогло, проти того павука?

- Ну так,- стримано відповів Дим, і Софійка з полегшенням помітила, що він стримується, щоб не розреготатися,- ну вважай зекономила.

- Я тобі її віддам, коли у Ворота виходитиму.- пообіцяла вона

- Не треба. Я можу отримати такі у Полі в будь-який момент. Вони навряд чи перестануть діяти вдома, то залиш собі, обставини бувають різні.

Поки він це говорив він склав всі речі по кишенях. Потім підніс долоню з пір’їною до губ і подув.

- Прошу підказку.

Пір’їна злетіла над долонею, перекрутилася кілька разів і перетворилася на крихітну чорну пташку.

- Неочікувано,- сказав Дим.

- Чого б це?- тоненько відповіла пташка.

- Мені тільки нічних горохуль не вистачало. Ти хоч знаєш, як ваші мене привітали коли ми минулого разу зустрічалися?

- Знає один — знають всі,- тоненький голос звучить трохи зневажливо.- Але ти помиляєшся, минулі вісімнадцять разів ми не віталися, ти навіть не підозрював, що ми поруч.

- Дуже дивно, що ви мене не покусали,- голос Дима просто сочиться іронією.

- Ти не чудовисько, і точно не хижак. Нащо тебе кусати? І взагалі-то ми дзьобаємо, кусати нам нема чим. То яку ти підказку просиш?

- Ми загубили Кордоні ворота. Точно знаю, що вони мають бути в цьому лісі, і саме ця дорога має привести до них. Бо сам рухав вказівники. Але щось ніяк не дійдемо.

- Бо дорога теж заплуталась,- пояснила чорненька пташка,- не даремно ж попереджають, що вказівники рухати- то не до добра. Ця дорога вас до Кордоних воріт не виведе. Хочете йти до них- маєте піти за мною.

- Зійти з дороги вночі в Металевому лісі... Ти мене за дурня тримаєш?

- Ні, але починаю підозрювати, що даремно. Ти ж мене викликав як підказку, нащо мені тебе дурити? Ти ж знаєш, що якщо я не допоможу, мене чекає вигнання. Чи не знаєш?

- Вперше чую. Але я чув, що ті смугасті пір’їни справді допомагають. Веди. Тільки повільно, нам через те гостре листя пролазити, а навіс наш навряд чи пройде поза дорогою.

Софійка трохи подумала і уявила на голові каску. Залізну. Все вийшло, але ж яка вона важка! А ще металевий обладунок. Ого! Це жахлива ідея! Вона ж цьому з місця не зрушить!

- Погана ідея,- зауважив Дим, коли обернувся і побачив її перетворення,- краще знімай це і уяви собі комбінезон, з тканини, що не рветься. А на голові шолом, який її вбереже в будь-якому разі, але щоб він був легкий і комфортний. А ще захисні окуляри. І рукавички. І взуття краще того, що на тобі.

- А хіба такі тканина і матеріал шолому існують?

- Тобі хіба їх винайти треба? Просто уяви, що вони такі і відчуй на собі. Так як треба, наче вони від всього захищають, якщо тобі конче це необхідно.

- Ми ж збираємось в хащі з ножами замість листя. Чому мені це має бути не необхідно?

- Бо в нас буде провідник. Хай подумає, як нас провести, щоб ми не поранились,- голос Дима звучить роздратовано.

- Та будь ласка,- тоненько підтвердила пташка,- то полетіли?- і вона пірнула в сріблясте мереживо ножів.

З руки Дима вилетіли кульки, які випромінювали блакитне сяйво, і полетіли за чорною пташкою. Якось занадто швидко.

Вони пролазили крізь фіолетові гілки намагаючись не поранитись об гострі ножі. Он до пташка відлетіла далеко, побачила, що вони відстали і швидко повернулася. І хоч вела вона їх дійсно доволі рідкими заростями Софійка вибралася потім звідти добряче підстриженою.

Кілька разів вони виходили на різні широкі галявини, що добре освітлювались смарагдовим місяцем. Софійці тоді впало в око, що на гілках дерев, що оточували ті галявини не було гострих предметів, а замість листя висіли різноманітні дзвоники, що видавали доволі гучний дзвін від найменшого подиху вітру. Одного разу вийшли навіть до маленького ставка, над яким пурхали малесеньки істотки схожі на крихітні золотаві кульки, їх зацікавили освітлювальні кульки Дима і вони почали з ними грати. Дим лише знизав плечима і коли вони відійшли достатньо далеко просто створив ще кілька кульок для освітлення.

- Тобі не здається, що як на підказку, ти занадто довго шукаєш ті Ворота?- звернувся Дим до їхньої провідниці.

- Ти не повіриш, я впевнена, що вони вже близко,- озвалася чорна пташка, Софійці здалося, що та добряче роздратована,- і чим менше ми відволікатимемось на балачки, тим скоріше до них вийдемо. Не забувай: ніч не безкінечна, а з ранком вони зникнуть.

- Краще ти про це не забувай. Якщо проблема в тому, що вони в занадто густих заростях так і скажи, придумаємо щось, щоб не поранитись...

- Вниз,- почулося різке попередження зліва і Софійка з Димом швидко впали на землю. Над головою щось просвистіло.

- Просто чудово,- визначив Дим,- вони мало що ножиками цвітуть, та ще й голками пуляються. Горохуля, ти жива?