Солард. Істина поряд

Глава 6

  Безсоромно валячи стрілку спідометра вправо мене обігнав Suzuki Hayabusa. Знайома така Hayabusa. Як же колись ця квінтесенція японського колориту нас веселила. До захвату щеня. Тепер лише викликала гулке серцебиття. Мар’ян, трясця тобі, що ж тобі спокійно не живеться?

   Обережно з’їжджаю на обочину. Повільно розслабляю пальці й відпускаю кермо. Глибоко вдихаю, затримую подих й видихаю. Змушую себе розслабити м’язи й натягнути на обличчя маску спокою.  Мар’ян у своїй екіпіровці для мотоцикліста повільно ковзає з мотоцикла, звичним рухом знімає шолом пригладжує волосся і йде до мене.  Все ж їзда на мотоциклі відточує реакцію, загострює відчуття й робить чоловіків такими стильними. І я не звожу очей з граційного, привабливого і може трішечки небезпечного свого колишнього чоловіка.

    Відстебнула ремінь, відкрила дверці й вийшла з машини. В його очах тільки емоції… Видно стикування з розумом буде потім. Мій мозок розпочинає працювати зі швидкістю потужного процесора на максимальній частоті. Та, твої дзвоники! Наче кінець світу наступив, а мені не сказали. Мар’ян розлючений, проте тримає себе в руках, але я шкірою відчуваю, як всередині себе він вергає грім і блискавки. Його любовно накопичене роздратування, уже готове від душі перцювати. Благородний гнів розпалювався, як суха витримана деревина. Жагуча образа вила тривожним дзвінком. Й вінчиком - збентеження.  Яка неймовірна суміш роздратування, туги та розгубленості. Й що з цим диявольським злим та розчарованим птахом робити?

- Що за чмур з тобою був? - крізь зуби зцідив він отруту. - Якого дідька ти з ним?

Повертаючи голову зі сторони в сторону, задумливо його оглядаю.

- Я так розумію, що четвертий тарган з твоєї армії тарганів дорвався до влади й осідлав задум, що я тобі щось винна. Ти йому забув сказати, що ми розлучилися? - поглянула на нього з під лоба. -   А чого ми розлучилися? Точно! - ляснула я себе по лобі. - Ти знайшов собі іншу.

- Й ти знайшла іншого? - втупився він у мене поглядом, начисто ігноруючи усе вище сказане.

Так, Мар’янчик у нас такий тугодумчик.

- Мар’ян, читай по губах. Ми. Розлучилися. Перестань тягнути волинку про бідного-бідного покинутого чоловіка.

Його перекосило. Очі спалахнули нездоровими червоними вогниками, але в руках він себе втримав. По психолога ходив чи що? Тренувався? Навчився себе контролювати? Сидить на седативних? Мій ти загадковий колишній.

- Я хочу все виправити, - вправно зарядив він.

Від такої заяви  навіть моя злостивість присіла на п’яту точку. Та логіка цього хлопця не те що мілко плаває, вона по березі ходить.

- Як? Зітреш мою пам'ять? Заспіваєш обіцянки, як соловейко? Перенесеш мене в інший вимір? - про всяк випадок поцікавилася я.

А що? Може колишній сидів у лабораторії й наполегливо розробляв ліки проти своїх поганих вчинків. Може він машину часу вигадав? Або спосіб витерти з пам’яті ностальгічні переживання минулого? Прямо комбінацією з трьох клавіш, або пальців, або як піде. Й після його винаходу у світі більше не буде нещасних людей. Запанує повна утопія з щасливих ідіотів.

- Лукія, - тяжко зітхнув він, - я знаю ти сердишся на мене, але нам треба поговорити.

Який винятковий самоконтроль. Раніше він зривався з місця після першої мої фрази й відносило його отак майже у відкритий космос. Й в тих далеких місцях існували певно свої закони.

- Виговський нам треба жити далі. Щасливо й бажано якомога далі один від одного.

- Ти правда думаєш, що я тебе відпущу? - з трішечки безуминкою запитав він.

- А ти правда думаєш, що будеш спати з лівими дівицями й тобі за це нічого не буде? - в тон йому поцікавилася я.

- Я не…- почав та тут же спинив себе він. - Я тобі не іграшка, якою ти погуляла й кинула. А якщо цей шматок котячого лайна наблизиться до тебе, я йому ноги переламаю.

- Ти якось дивно розумієш значення «ми розлучилися».

- До біса твої значення, -  розсипалася битим склом його витримка. - Щоб ти собі не надумала, ти моя.

- Й ти про це зрозумів, під час пристрасного сексу з тієї дівкою з багатими формами?

- Лукія, не доводь мене.

Він міг бути доволі переконливим у своїм чітких намірах, бажанням та прагненням.

- А чим я тебе доводжу? Правдою?

А що? «Шаленству хоробрих складаємо ми пісню». Так це про мене. Мені можна й оду, і епітафій.

 А Мар’янчик починає шумно сопіти й в тому сопіння обіцянки й того, й іншого, й смерті у важких муках. А я така. Незворушним біля мене складно залишатися. Ще б цю суперсилу та в мирне б річище.

   Та поки що я млію від  витримки Виговського, він ще навіть не перейшов на табуйовану лексику. Хоча мені здається, що лихослів’я так і підморгує йому з натяком, що бро ми відкриємо тобі усі глибини й заплави, скористайся, донеси нами, як витонченими приправами, смак твоєї оригінальної думки.

- Хрінь! - покачав головою Виговський. - Просто хрінь.

- Мар’ян тебе може й в дитинстві вчили усім ділитися. Але скажу тобі по секрету, що чоловіки в ту категорію не потрапляють.

- Чудово. Тоді ти маєш розуміти, що я не потерплю поряд тебе жодного двоногого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше