Глава 8

  На дівчині була тільки сукня. Може дівчина так зустрічала свого коханця, а може за порадою гінекологів не носила труси в спеку? А це літо у нас таке примхливе, то спека, то град, то зливи, то посуха. Знову не про те думаю...

  Отже, відсутність слідів. Й, або вбивця був голий, або в захисному костюмі. Й в цих випадках треба припустити, що дівчина його знала й чекала. Бо навряд чи, коли до тебе приходить голий сантехнік - це тебе не здивує. Я так і бачу, як він заходить, цілує її в губи, каже, що він прийме душ. Звідки він виходить голий й усе трапляється. Навіщо я про це думаю? Тепер я цю картинку чітко в детальках уявляю, як він йде…й дзвоники…

- Зникни з моєї уяви й пам’яті, - простогнала я.

   Або ж він йде в душ й звідки виходить в захисному костюмі. Вона така, що це милий? А він їй, що це ролеві ігри у лікарню за часів пандемії. Й в цих випадках я припускаю, що вона добре його знала. Або ж все простіше. Дзвінок у двері, тіло в костюмі, що повідомляє, що тут на поверсі виявили коронавірус, дівчина збентежена…А я б теж здивувалася таке уздрівши. Тіло заходить у квартиру й вбиває дівчину. Причина вбивства? В костюмі голову дуже напекло.

   Але, якщо вона його знала…то у підозрюваних знову топчеться Дольський. Й дивний інтерес пастора. А він у нього точно не від доброти душевної. Ця здорова риса характеру у батька атрофувалася за непотрібністю. Є щось, чого я не знаю. Це тривожить. І я скоро вже глуздом поїду від цього свята життя.

- Та, щоб воно все в прірву впало! - волаю я й тихенько з’їжджаю на обочину.

Сиджу в машині та намагаюсь розслабитися. Що в мені можна розслабити для мене загадка. Від постійного напруження болять спина й шия. Головний біль у свої обійми зустрічає, як рідну. Ні до біса нерви. Тільки доза понаднормового стресу й хочеться вмерти. Психосоматичні розлади, я уся ваша. Ми з вами команда.

  Дістала термос з чаєм й трохи посьорбала. Поспостерігала за лісом обабіч дороги. Подумала про прекрасне. А чайок  все-таки хороший, на основі заспокійливих трав. Й в машині в мене теж мішечки зі збором заспокійливих трав. Й дома трави в мене на кожному кутку й навіть моя подушка ними набита. А я щось все одно не можу заспокоїтися. Чого б це?

  Тягнусь за сумочкою й дістаю звідки мамин оберіг, слов’янським символ Солард. Обережно кручу в руках медальйон в основі якого прямий хрест з чотирма променями на яких ще додаткові лінії, що символізують обертання даного символу. Мама його носила не знімаючи. Цей символ мав принести в її життя щастя в любові й злагоду в сім’ї. Народження здорових дітей. Мудрість. Мав допомагати в змінах. Й мав показувати варіанти розв’язання проблем…

    Цікаво, чого хотіла мама, коли обирала цей оберіг? Мені ж здавалося, що у нас тоді було чудове життя. Мама у мене була художником. Й майже весь час проводила вдома. Батько відкрив свою компанію й багато часу проводив на роботі. Його бізнес саме в той час рвонув вперед. Й про ніяких з 9 до 18 взагалі не йшлося. У нього стабільно була робоча субота. Може їй хотілося, щоб він більше часу проводив з нами?

   В моїй пам’яті збереглося рівно дві сімейні поїздки. Перша поїздка в Крим. Дитині дуже мало потрібно для щастя. Батьки поряд. А тут ще й була справжня подорож та море…Всю дорогу я вертілася в машині, яку тільки-но батько купив. Враження мене переповнювали. Я вперше бачила море. Мене вперше накрила хвилька і я до дрижаків перелякалася. Ще пам’ятаю кукурудзу від якої я отруїлася й квіточку про яку я в батька запитала, а вона не колеться? А батько відповів, що ні, не колеться. І я сміливо її взяла руками. Ох і крику тоді було.

  Друга поїздка була в Карпати десь за рік до маминої смерті. Гори. Сніг. Незграбні спроби стати на лижі. Й дзвеняче відчуття щастя, яке їжаком біжить по жилах. Тоді я, як безголовий підліток, навіть образилася на маму за те, що вона саме зробила мені замовлення на вечерю. Ай, ображалася я  постійно. На те, що мама взяла мій гребінець, бо він же мій. На те, що мама не підтримала мене, коли я сварилася з вчителькою. На те, що мама мене спиняла, коли я сварилася з батьком, бо мені здавалося, що він мене обмежує. Яке ж я було дурне. Мамо, за що тобі дісталася таке нерозумне дитя, яке було випещене в любові й турботі, але хвоста підіймало від нестачі розуму? Божечко, як же я зараз про то шкодую. Шкодую за усі свої істерики, за те, що була розбещеною заразою, яка навіть не думала, як тебе ображає. За те, що змушувала тебе плакати. А ж чула, як ти плачеш… За те, що кричала на тебе, бо я ж геть усе знаю, а що ти, мамо, можеш знати. За те, що тинялася з друзями й змушувала тебе хвилюватися де я й що зі мною. За те, що не хотіла прибирати й нахабно брехала, що у мене уроки. За те, що могла дозволити собі сказати, що ти, мамо, щось несмачне приготувала. І я ніколи цього не зможу виправити. Ніколи нічого не зможу змінити. Й ти, мамо, навіть ніколи не дізнаєшся, як мені жаль. Як мені болить, що тебе немає. Як я шкодую, що не говорила тобі, що я тебе люблю. Мамо… Мамочко…Як же мені тебе тільки не вистачає…

  Я давилася шмарклями й слізьми. Їхній потік ніяк не спинявся. Ніс не дихав і я жалібно ротом ловила повітря. Істерика не спинялася…І я навіть не зрозуміла, коли той потік води спинився. А я вже сиджу й сухими очима дивлюсь перед собою. До тями прийшла від болю в руці. Розтиснула руку. Мамин оберіг аж вп’явся в шкіру. Обережно взяла пальцями, кілька хвилин дивилася на його, потім поцілувала й знову сховала його якомога далі від усіх очей.

   Дістала серветку звільнила ніс. Посиділа. В голові пустка, що аж дзвенить, емоцій висохли, як пустеля Сахара. Почуття завмерли. Одна тільки втома, що вимотала сили та напитала болем, клубочилася димом наді мною. Її присутність дурманила голову й не було сил відсторонитися. Хотілося згорнутися клубочком й накритися ковдрою. Й поринути в густу темряву. В ту чорноту, яку вбираєш, всотуєш кожною клітинкою й в якій можна розчинитися. Й десь зникнути з цього світу. Й ніколи більше нічого не відчувати...