Розділ 2

Вероніка закінчила розставляти свої речі в невеличкій кімнатці другого поверху, котра раніше служила коміркою для різного мотлоху.

Відмивши до блиску єдине вікно, вона оперлася на широке підвіконня й задивилася на сутінковий пейзаж: ряди майже однакових будинків, мережа вулиць і перехресть, центральний стадіон, що зливався з горизонтом ближче до полудня.

Почувся звук вхідного повідомлення на Фейсбук і Вероніка потягнулася до ноутбука, котрий мирно спочивав на симпатичному металевому ліжку.

Писала Реіка — краща подруга з Будапешту. У повідомленні виявилося безліч питань і ще більше новин про життя її колишньої школи та друзів, котрі залишилися там. Вероніці дуже хотілося поскаржитися, але допомогти Реіка нічим не могла, а просто засмучувати її не мало сенсу. Вероніка ухильно відповіла на питання і попрощавшись покинула сайт.

На той час на вулиці вже зовсім стемніло.

Мілана рідко чула, як сваряться її батьки, в основному вони майже не перетиналися в будинку. У кожного давно вже було своє життя і лише передвиборча кампанія батька — кандидата на пост мера, змушувала їх всіх грати роль щасливої ​​родини.

Сьогоднішня сварка не стала для Мілани чимось незвичайним, але добряче її напружила.  Мілана спробувала зосередитися на книзі, котру читала, але читання не йшло. Розуміючи, що дивиться на одне і те ж речення вже кілька хвилин поспіль, закрила книгу і, перевернувшись на живіт, взяла з тумбочки аркуш з прізвищами дівчат, які бажали увійти до складу танцювальної групи. Всі вони перебували в шістці запасних, але були однаково сильними. Мілана не знала, кого запропонувати фізкультурникові і хореографу, що мала вести танцювальну репетицію в середу. Адже ощаслививши одну дівчинку, Мілана, так чи інакше, засмутить п'ятьох інших.

Відкинувши аркуш в кут ліжка, Мілана піднялася на ноги і вийшла на балкон. Звідти відкривався приголомшливий вид на місто, котре потопало в м'яких вечірніх вогнях і ріку, що виблискувала вдалині.

— Це лише поганий день, а не погане життя, — спробувала заспокоїти саму себе. —  Потрібно перетерпіти.

Мілана зітхнула — що б не трапилося між батьками, всі вони мусили зберігати показне щасливе життя. Від того залежав результат виборів, а отже не тільки майбутнє її батька, а й її власне.

Мілана не була ідіоткою і прекрасно розуміла, що лишень бездоганна зовнішність не допомогла б стати їй в школі тією, ким вона була. Якби не статус батька, навряд чи б вона так легко домоглася всього того, що у неї було. Так, виходило не дуже чесно і справедливо по відношенню до більш талановитих учнів, котрі мали менші статки, але що в цьому житті ще залишилося чесним?!

Витягнувши з кишені телефон, Мілана набрала номер Ігоря і незабаром почула клацання прийнятого виклику.

— Привіт, як ти?

— Нормально, — голос його був пригніченим і сухим.

— Анатолійович довго промивав мізки?

— Не дуже.

— Новенька до тебе претензій не має. Вона навіть не думала йти до директора, тому можеш не хвилюватися, — Мілана відчула легкий укол совісті, бо ж навіть не подякувала Вероніці. Кинула лише пару фальшивих слів і пішла.

— Хто знає, що вона скаже завтра, — Ігор прочистив горло. — У тебе як справи?

— Все нормально, — настільки ж ухильно відповіла Мілана.

— Ну добре. Тоді до завтра.

— Окей! — Мілана відключила виклик і, покрутивши телефон в руках, повернулася в свою кімнату.

Відклавши стільниковий на письмовий стіл, Ігор натягнув олімпійку і намагаючись не шуміти, вийшов на задній двір, де був споруджений імпровізований спортмайданчик з баскетбольним кільцем.

По дорозі пронісся автомобіль, з котрого долетіли гучні біти якогось репу. У сусідньому будинку молода матуся з вереском намагалася вкласти близнюків — маленьких виплодків пекла, котрі дихали рідше, аніж капостили.

Ігор взяв з кошика, прикріпленого на стінку біля гаража, м'яч і почав легенько ним відбивати. З кожним новим ударом по твердій кам'яній плиті відчував злість. Вона піднімалася звідкись зсередини подібно лаві, що рветься вгору з жерла вулкану.

Кожен новий кидок служив йому нагадуванням того, що баскетбол — останнє, чим Ігор хотів займатися в житті насправді.

Нещадне катування м'яча, майданчика та себе самого тривало досить довго. Ігор зупинився лише тоді, коли футболка, волога від поту, прилипла до підтягнутого тіла, а м'язи налилися свинцем.

— Отже вона таки поїхала? — Антон кинув короткий погляд на дверний отвір, в якому виднілася голова старшого Крилова, що сидів на дивані перед телевізором.

— І забрала Єву, — Денис помив останню чашку і сполоснувши раковину, порожнім поглядом втупився у вікно, бачачи в ньому лише своє похмуре відображення.

— А ти чому залишився? — Антон зітхнув, вже знаючи відповідь.

— Якби і я поїхав, уявляєш, що б тут було? — пробурмотів Денис. — Він же взагалі загнеться.

— Але ти будеш сумувати за матір’ю. А Єва... Ти ж з перших днів її няньчив, грав з нею.  Їй без тебе буде так важко і сумно, — продовжував Антон, сам не розуміючи навіщо.

Йому було дуже незвично, що в будинку Крилових не чутний чистий дзвінкий сміх чотирирічної сестри Дениса, котра обожнювала грати з ними. Не пахло запашним фірмовим пирогом його матері, її квіти в горщиках зів'яли, а штори на вікнах були запнуті. Зміни лякали Антона, то що було говорити про самого Дениса? Юнак завжди був замкнутим, а тепер став ще й озлобленим на весь світ.

— Я прийняв рішення залишитися, вже нічого не зміниш, — Денис нарешті повернувся до Антона і в його світло-блакитних очах застигла печаль та безвихідь.

— А він сам що? — Антон кивнув у бік вітальні, звідки було чутно шум телевізора.

— Тиждень минув вже, а він, думаю, навіть не зрозумів, що мама поїхала, — Денис притулився спиною до холодильника і подивився собі під ноги.

— Мені шкода, що все так, — Антон теж опустив голову, відчуваючи незручність.