Розділ 8

— І все ж, я не розумію, навіщо потрібна ця гра? — Мілана сіла на заднє сидіння батькового автомобілю і привітно кивнула вже знайомому водієві. — Не розумію її суті.

Денис кинув свого рюкзака на коліна, присівши поруч з нею:

— Я хочу, щоб Поліна залишила в спокої новеньку.

— А тобі не здається, що про це варто турбуватися вже не тобі, — вуста Мілани торкнула отруйна усмішка.

— Натякаєш на те, що вони з Антоном зустрічаються? — Денис задумливо дивився на дорогу крізь скло віконця.

— Не я це сказала, а ти, — зауважила вона, відчуваючи гіркоту в роті після тих слів.

— Мені без різниці, — відмахнувся Денис. — Просто ідея з фотографією була моя і я повинен розрулити цю тупу ситуацію.

— Вирішивши кинути під кігті Поліни мене? — знову захихотіла Мілана.

— Якби я не знав, що ти вкладеш її на лопатки, ніколи цього б не зробив, — усміхнувся у відповідь Денис.

Автомобіль зупинився біля будинку Дениса і Мілана здивовано помітила не підстрижену галявину. Раніше такого ніколи не було.

Денис простежив за її поглядом і швидко вийшов з автомобілю:

— Тобі не обов'язково мене підвозити.

— Припини, мені не важко, — вона змахнула йому рукою. — Побачимось завтра, «любий».

Денис криво усміхнувся й зачинив дверцята.

Переодягнувшись в домашній одяг, Денис спустився в гараж і витягнув звідти стару газонокосарку батька. Включивши її, засумнівався, чи працює вона ще, але пристрій, видавши протяжне виття, затремтів, а потім таки запрацював.

Денис підстриг карликові дерева, висаджені вздовж паркану, потім очистив газон і задній двір. В повітрі з'явився аромат свіжоскошеної трави, котрий подобався йому ще з дитинства. Денис витер кінчиком футболки струмуючий по чолі піт. Сонце вже хилилося до заходу, але на вулиці утворився своєрідний вакуум, такий зазвичай буває перед грозою. І незабаром небо дійсно затягли хмари.

Втомлений, з пульсуючим болем в руках, Денис вимкнув газонокосарку і присів на траву поруч з нею. На душі знову шкребли кішки, а на очі навернулися сльози.

На клумбах повільно вмирали висаджені в минулому році троянди матері.

Стиснувши щелепи, Денис піднявся на ноги і витягнув з гаража покритий павутиною садовий шланг. Підключивши до нього кран з заднього двору, встав поряд з клумбою і взявся поливати квіти. Теж потрібно було зробити з квітами, котрі росли в горщиках на ганку та в будинку. А ще не завадило б генеральне прибирання та прання.

Задзеленчав телефон і Денис прийняв дзвінок, перекинувши шланг в іншу руку:

— Привіт, мамо.

— Як ти, Дениску? — здавлено запитала вона.

—  Поливаю твої троянди, — відповів.

В динаміці почувся схлип і матір шмигнула носом:

— Денисе, приїжджай до нас. Благаю тебе. Там у тебе немає майбутнього.

— Ні, мамо. Я впораюся, — награно весело відповів він. — Як Єва?

— Не дуже. Її задирає один хлопчик. Знаєш, як з новенькими буває, — відповіла вона. — Але, думаю, скоро все налагодиться.

Денис стиснув кулаки і раптом перед очима з'явився образ Вероніки — нічого ж ніколи не міняється насправді. Змінюються гравці, але гра залишається все та ж.

— Дати їй телефон? — запитала тим часом матір.

— Ні. Іншим разом, — Денис витер сльозу, що котилася по щоці. — Бувай, мамо. До мене тут Антон прийшов.

— Я люблю тебе, синку, — голос матері затремтів ще дужче.

Денис відключив виклик і засунув телефон в кишеню джинсів. Стомлено присівши на ганку, він обхопив голову руками, намагаючись не розплакатись. Матір мала рацію, тут у нього не було майбутнього, Денис страшенно сумував за нею і сестрою, але залишити батька напризволяще все одно не міг.

З маніпуляційного кабінету Ігор вийшов з рукою, перев'язаною еластичним бинтом і всунутою в спеціальну пов'язку, прикріплену до плеча.

— Все гаразд. Я живий, — відповів з заспокійливою усмішкою, адресованою Іллі та Вероніці, котрі запитально дивиться на нього.

— Що з рукою? — спитала Вероніка.

— Розтягнення. До п'ятниці походжу з цією пов'язкою, а в суботу все повинно вже бути в нормі, — відповів.

— Слава асгардцям! — пробурмотів Ілля. — Гра ж скоро.

— Ілля? — шикнула на нього Вероніка.

І на подив Ігоря, Ілля не став відповідати їй своїм презирством як зазвичай.

— Ілля підвезе тебе додому, — запропонував їй Ігор.

Вероніка відмовилася:

— Ні. Я піду пішки.

— Що за дурниці, — відмахнувся Ігор, але вона залишилася непохитною і попрямувала до виходу з поліклініки.

Ігор наздогнав її на вулиці і здоровою рукою торкнувся плеча:

— Почекай! Я ж навіть не подякував тобі.

— Я тобі за книгу теж не подякувала, — раптом мовила Вероніка й мило усміхнулася.

Ігор відповів на усмішку, а потім нахилився і невагомо торкнувся вустами її щоки. Вероніка розгублено втягнула в себе повітря і майже бігом поспішила алеєю геть. Ігор же дивився їй вслід з мрійливою усмішкою, відчуваючи приємний солодкий трепет всередині.

Гра Мілани та Дениса тривала і була придумана не дарма. Поліна й справді забула про Вероніку та зосередила всю свою увагу на Мілані, але у відкриту виступати проти старости класу не наважувалася. Денис заспокоївся, але «розривати відносини» з Міланою не поспішав. Вони усвідомлювали, що гра на руку їм обом. Але ж якщо мотиви Дениса були зрозумілі, то що штовхнуло на подібне Чернявську, для нього залишалося загадкою. Пам'ятаючи, що його те не стосується, Денис навіть не намагався запитати, а вона не збиралася розповідати.

Справи в газеті теж йшли добре. Прочитавши інтерв'ю з Ігорем, Мілана була в захваті, а фраза про конкретну дівчину, підірвала мозок дівчатам школи і багато з них відкрито намагалися домогтися уваги Васильєва. Він же усміхався всім навколо, в той же час не помічаючи нікого. Нікого окрім вирядженої в строкаті сукні та смішні капелюшки новенької, котра тягала за собою раритетний чемоданчик початку минулого століття. Її вигляд змушував його серце битися сильніше, усмішка з трохи висунутими різцями здавалася найчарівнішою, а м'який голосок зі смішним акцентом нагадував музику.