Розділ 10

Про наближення матчу на спір, в школі не говорив хіба-що лінивий. Перешіптування в коридорах, ставки на те, хто виграє, і справжній тоталізатор «Хто вийде переможцем з бійки». Все це було лише малою частиною божевільного обговорення, котре заполонило «Північно-Західну» школу на початку тижня.

Вероніка намагалася триматися осторонь від того, що відбувалося, але, так чи інакше, воно торкнулося і її. Кожного дня заходячи до класу, бачила напружені обличчя членів баскетбольної команди, розгубленість їхніх подружок, хвилювання Антона і навіть Мілана виглядала стурбованою.

Мало хто вірив насправді, що травмований Васильєв зможе обіграти Максима Ткаченко.

Про саму Вероніку на час забули. Було не до її дивних нарядів і незвичної зовнішності. В той момент нарешті відчувши себе майже звичайною школяркою, Вероніці навіть сподобалася нова школа та її клас. Виявляється, вони могли бути дуже навіть згуртованими. Всі, окрім Дениса. Після того, як поповзли чутки, що він відмовився грати в п'ятницю, його репутація знову понеслася по похилій. Але навіть всупереч такому повороту, Крилов залишався хлопцем Мілани, тому відкрито виступати проти нього не наважувався ніхто, навіть Ілля.

Ігор не зрозумів такого вчинку кузини і між ними утворився цілком відчутний холодок.

А Вероніці так хотілося бачити всіх знову згуртованими. Нехай вони й не ставилися до неї з теплом, вона вже встигла звикнути до них.

Міцніше притиснувши до себе цілу гору лабораторних робіт з хімії, Вероніка обережно крокувала в бік учительської, щоб віддати їх вчителю. Раніше це робила Поліна, але того разу Мілана розпорядилася, щоб роботи віднесла Вероніка і та не стала відмовлятися. Зовсім не намагалася втертися в довіру до Мілани, а просто щиро хотіла допомогти.

Роботи доходили мало не до кінчика носа і тому трохи заважали бачити шлях перед собою. Вероніка, хаотично проводячи рукою по повітрю, намагалася знайти дверну ручку учительської, але нічого не виходило. Коли, зітхнувши, вона спробувала відвести зошити в бік, поруч відчинилися інші двері.

— Давай притримаю, — запропонував прохолодний дівочий голос.

— Дякую дуже, — Вероніка витягла шию, намагаючись розгледіти свою рятівницю, але її очі зачепилися лише за строкатий широкий шарф в фіолетово-пурпурних тонах.

— Нема за що, — відповіла дівчина.

Вероніка увійшла в порожню учительську і поклавши на стіл хіміку зошити, швидко покинула її.

— Привіт, — дівчина в шарфі стояла біля вікна навпроти дверей.

— Привіт, — кивнула Вероніка, розуміючи, що не знайома з нею.

— То ти і є та пришелепкувата новенька, про яку від початку навчального року тріщить одинадцятий А? — поцікавилася дівчина, пильно роздивляючись Вероніку.

— Напевно що так, — розгублено відповіла Вероніка.

Незнайомка ще мить похмуро оглядала її, а потім раптом розсміялася:

— Не такий страшний чорт, як його малюють! Це приказка така, у нас, в Україні. Нічого в тобі аж надто пришелепкуватого нема. Ну, подумаєш, трохи чудні сукенки та й по всьому.

Брови Вероніки поповзли вгору.

— До речі, бузковий колір тобі пасує, — продовжила незнайомка, відкидаючи назад пряме темне волосся, котре доходило їй до попереку.

— Я люблю бузковий, — промовила Вероніка, щоб сказати хоч щось.

— Просто обожнюю всі відтінки фіолетового кольору, — кивнула дівчина, немов це було чимось само собою зрозумілим. — Я Інна. Ти, начебто, Вероніка, так?

— Можна просто Ніка, — кивнула Вероніка, зацікавлено розглядаючи дівчину.

Струнка, висока, з доглянутим волоссям та обличчям. У її темно-карих очах світилася легка іронія, а на тонких вустах — прохолодна насмішка.

— Що ж, Ніко, будемо знайомі.

— А я раніше ніколи тебе не бачила, — Вероніка ніяк не могла згадати нову знайому.

— І не дивно. Одинадцяті А і Б практично ніколи не перетинаються в стінах школи. Та й за її межами теж. Бувай, Ніко, — Інна попрямувала вздовж коридору і незабаром зникла за рогом.

У наступну мить пролунав дзвінок на перерву і коридор наповнився шумом та голосами десятків школярів.

Вероніка ще раз подивилася в той бік, куди пішла Інна, і побігла назад до свого класу.

Антон був зосереджений на моніторі комп'ютера. Зсунувши на перенісся окуляри в блискучій оправі, він швидко набирав щось на клавіатурі, не помічаючи нічого і нікого навколо.

З маленької колонки, котра стояла в кутку столу, лунала тиха попсова пісенька про нерозділене кохання. До жаху примітивна, але зворушлива до глибини душі.

Мілана не могла відірвати погляд від його серйозного вдумливого обличчя, білявого чуба, котрий зісковзнув на скельця окулярів, довгих тонких пальців, що неймовірно швидко пурхали над клавіатурою.

Гнів піднімався з глибини її душі. Гнів на нього і на саму себе. Мілана наказувала собі перестати дивитися на нього, припинити думати про нього, але все виявилося марно. Майський з кожним днем ​​міцніше займав вагоме місце в її серці. Те дратувало Мілану, бо на відміну від усього іншого, зовсім не входило в її плани.

Надавши бездоганно красивому обличчю звичного гордовитого виразу, Мілана переступила поріг редакції і підійшла до Антона:

 — Чим займаєшся?

 — І тобі привіт, — ледь помітно усміхнувся він. — Редагую нарис Ніки.

 — І як? — Мілана присіла на край його столу й подивилася на монітор.

Так вона робила постійно, але сьогодні вирішила дещо додати: легкий напівоберт і нахил в бік комп'ютера, сонячно-рудуваті локони, котрі торкались щоки жертви, грайливо схрещені ніжки в улюблених нейлонових колготках.

Від такого хлопці в школі втрачали голову в перші п'ять секунд, але Антон, здавалося, навіть нічого не помітив. Він роздруковував нарис, паралельно розповідаючи їй про чутки навколо майбутнього матчу, а ще про те, що десятикласники відкрили десь тоталізатор і ставки там набирають неабияких обертів.

Мілана слухала його геть розсіяно, бо раптом усвідомила одну важливу річ — жертвою виявився не Майський, а вона сама. Вдихаючи легкий аромат його одеколону, слухаючи м'який заспокійливий голос, дивлячись на його милий профіль вона перестала контролювати власні думки.