Солодкі 16

Розділ 17

— Вибори? Мені їх і вдома вистачає, — відмахнулася Мілана.

— Але ж непогана думка, — кивнув Антон, враз пожвавішавши. — Вони покажуть справжнє ставлення до тебе, як до старости, як до потенційного президента школи і як, взагалі, до людини.

— І я про те. Що б там не говорив Ілля, тільки голосування може покласти край тому, що завернули баскетболісти з ним на чолі, — кивнула Вероніка.

— Ну що ж? Гаразд. Влаштуємо їм вибори. Тепер нам потрібно зайнятися передвиборчою кампанією і підготувати все. Коли провести ці вибори? — задумалася Мілана.

— Цілий навчальний тиждень проходитиме передвиборна агітація, а в п'ятницю, з ранку, відбудеться голосування. Кожен матиме час подумати. Я зараз же зроблю в газеті оголошення. Додамо ще три кандидатури. У понеділок картки зі своїми іменами вони повинні будуть закинути в урну, що стоятиме в холі. Ну як? — Антон усміхнувся.

— Я займуся бюлетенями, — запропонувала Вероніка. — Денис неодмінно допоможе чимось.

— Це суперова ідея, — повеселішав Антон.

Мілана теж мимоволі усміхнулася, але враз погасила ту усмішку:

— Гаразд. Нехай буде так.

— Тоді за справу. І ти переконаєшся, що знаходишся на своєму місці, — додала Вероніка.

— Повідомлю про цей цирк директору, — Мілана пішла, краєм ока помітивши, як невимушено поводиться Майський в компанії Вероніки. Ревнощів більше не було, залишився тільки тихий смуток і більше нічого.

 

Вероніка помітила Максима одразу ж. Щойно переступила поріг залу з басейнами, її погляд зачепився за звично серйозного капітана шкільної баскетбольної збірної, що стояв по пояс у широкому басейні з водою, і своїм приємним голосом розповідав про правила безпеки дітлахам від семи до тринадцяти років. І якщо хлопчики ще слухали його, то більш-менш старші дівчата хихотіли й перешіптувалися.

Вероніка підвела брата до басейну і трохи зніяковіло кивнула:

— Привіт, Максиме.

Він глянув на неї, але в його очах не позначилися ні розгубленість, ні сором, ні гнів.  Абсолютно спокійно Ткаченко відповів:

— Привіт.

— Це Андрас, мій брат. Він новачок у плаванні і вирішив брати уроки у інструктора.

— А я і є той інструктор, здається. Йому вже сім? — поцікавився Максим.

Вероніка кивнула.

— Дуже добре. Тоді давай до нас, Андрасе, — розпорядився Максим.

Хлопчик з побоюванням скривився.

— Все набагато безболісніше, аніж ти думаєш, — гмикнув Ткаченко і хлопчик раптом усміхнувся йому у відповідь.

Вероніка присіла на шезлонг біля обшитої пластиком стіни і взялася спостерігати за першими успіхами брата. Майже одразу ж вони з Максимом зрозуміли один одного, і Андрас сяяв від щастя, що у нього виходить.

Вероніка з лагідною усмішкою дивилася на брата, випромінюючи просто фантастичне сяйво доброти. Максим здивовано кліпнув, проганяючи дивну ману. Дівчинка з паралельного класу здавалася дивною, але була справжньою. На диво справжньою зі всіх, кого знав Ткаченко.

Через годину, коли перше заняття завершилося, Вероніка мило подякувала Максиму і, попрощавшись, вони з Андрасом пішли. Максим провів її зацікавленим поглядом, а після повернувся до своєї роботи.

 

Кір розлютив Мілану ще до того, як був їй представлений другом батька. Пихатий індик, котрий зображав з себе гордого кречета. З першої секунди знайомства він дав їй зрозуміти, що найрозумніший, а вона — лише дурна провінціалка, котра зобов'язана поклонятися йому, немов божеству.

Уїк-енд в самому серці Тоскани був затьмарений, навіть ще не почавшись, і Мілані до сліз захотілося додому. Майський же уявлявся шляхетним лицарем на тлі нудотного красеня у стильному одязі і брендових чоловічих брязкальцях.

Слухаючи його чергову балаканину, з якої виходило, що, побувавши на концерті гурту After Romeo*, він і Девін Фокс, тепер кращі друзі, Мілана демонстративно втупилася в телефон, намагаючись дізнатися, що там з виборами в школі.

— Ти взагалі слухаєш? — Кір скосив на неї очі з яскраво-синіми кольоровими лінзами.

— Пробач, важливі справи вдома, — відповіла Мілана.

— Тобі не здається, що це вінець невихованості — ігнорувати свого співрозмовника? — насупився Кір.

— А тобі не здається, що вінець невихованості базікати тільки про свої уявні заслуги, — спалахнула Мілана.

— Уявні? А кого ти знаєш зі світових селебріті? На чиїх концертах була? З ким знайома особисто? — Кір почервонів від обурення.

— Хіба це важливо? Хіба цим вимірюються заслуги людини або її досягнення? У тебе є мета в житті? Яка вона? — Мілана схопилася зі свого місця. — Зібрати якомога більше автографів? Побувати на мільйоні концертів «селебріті»?

— Яка ж ти дурна! — гаркнув Кір. — Більше й секунди не хочу бути в твоїй компанії, — він вискочив з тераси і пішов до свого автомобілю.

— Що трапилося? — з вітальні виринули Віктор та Чернявський. Останній запитально вигнув брову, дивлячись на дочку.

— Все відмінно! Мене обізвали тупою дурепою, татку, — відповіла Мілана.

— Ох! Дітки сваряться. Як то кажуть від ненависті до любові… — гмикнув Віктор.

— Ні про яку любов і мови бути не може. Ви що вже зовсім? — відрізала Мілана. — Тату, я погано себе почуваю. Виклич мені таксі і я поїду в готель.

— Мілана? — Чернявський стиснув щелепи.

— Або ж одразу замов квиток на нічний рейс додому, — незворушно продовжила вона.

— Добре. Сподіваюся, нічого серйозного з самопочуттям у тебе немає, — в голосі Чернявського дзвенів холод.

 

Антон відіграв барабанний дріб завершуючи пісню і повернувся до решти хлопців з групи:

— Хлопці, мені було приємно з вами грати. Нехай ми нічого не знаємо один про одного, навіть справжніх імен, я вважаю вас своїми друзями. Це було круто. Створити групу, базуючись лише на вмінні грати.

— Ти чого? — повернувся до нього вокаліст.

— Я більше не можу грати з вами, — відповів Антон, збираючи барабани в спеціальні чохли.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше