Розділ 37

На обід до їдальні Вероніка рідко ходила, бо там збиралися всі учні, а витримувати ігнорування всіх одночасно було майже непосильним завданням. Проте в той день Вероніка таки вирішила піти. Не встигнувши вранці поснідати, вона хотіла просто випити чашку чаю.

Опустивши голову і міцніше стискаючи лямки на рюкзаку, Вероніка пройшла до столу, вперше за минулий час, почувши за спиною глузливий шепіт. В їдальні залишилося тільки кілька компаній і серед них, вона впізнала Янченко з подружками. Не обертаючись, Вероніка взяла свій чай та попрямувала до найвіддаленішого столика, за яким раніше любив сидіти Денис. Чомусь згадався той день, коли вона вперше сіла за його столик, намагаючись помирити з одинадцятим А. Як же давно те було!

Віддавшись спогадам, Вероніка не надала значення тихим крокам позаду. Те, що сталося потім, було для Дареш мов в тумані. Клацання, важкість в області потилиці і ще одне клацання. Різко повернувши голову, Вероніка широко розкритими очима дивилася на руки Лізи: в одній виблискували сталевим блиском ножиці, в іншій — кілька пшеничного кольору локонів. З жахом схопившись за голову, Вероніка відчула на потилиці порожнє місце. Там, де вилися її густі довгі пасма, тепер стирчали нерівні обрубки.

В їдальні почувся шум і кілька дівчат кинулися на вулицю, аби повідомити Ткаченко та Чернявській, а разом з тим і всій школі.

Вероніка не могла кричати, не могла кликати на допомогу, не могла плакати. Все ще тримаючись за зі стрижене місце на потилиці, вона безпорадно хапала ротом повітря, дивлячись кривдниці в очі.

Ліза з насмішкою стискала її волосся, немов зважуючи його на руці:

— Що, Дареш, язика проковтнула?

Вероніка мовчала.

— Може пішли? Ця угорка божевільна. Он як дивиться, чого доброго накинеться зараз, — пробурмотіла одна з її подружок.

— Та що вона може? Тільки в сльози і ляпати оточуючим те, що не треба, — розсміялася Ліза.

Вероніка подумки наказала собі розтиснути зімкнуті кулаки. Бійка могла зіпсувати їй характеристику, а та була вкрай важливою для вступу до угорського університету.

— Може тобі слід ще й язика підрізати? — Ліза подивилася на подруг і ті невпевнено усміхнулися.

— Що тут відбувається? — по їдальні пронісся різкий холодний голос Максима.

Дівчата одночасно подивилися в бік вхідних дверей, помічаючи Ткаченко, Чернявську, Майського і інших випускників.

— Трофей, Максим. Просто трофей, — Ліза порівнялася з ним і кинула йому під ноги зрізані локони Вероніки. Потім гордо пройшла до виходу з їдальні, точно королева в компанії фрейлін.

Максим повільно підняв з підлоги жмут волосся і підійшов до Вероніки. В його очах виднівся жаль, а в голосі проступила колишня ніжність:

— Ніко?

— Дуже скоро все закінчиться. Ти навіть не уявляєш як скоро. Вже на наступному тижні мене тут не буде, — раптом промовила Вероніка. — Я думала повернутися в Будапешт після випуску, але перебувати тут нестерпно. Нетерпимо з першого ж дня! У якийсь момент я думала, що все змінилося і я стала для всіх не опудалом чи предметом насмішок, а просто Нікою Дареш. Але ж ні! Вкотре помилилася. Максиме, я винна і визнаю це.  Винна в тому, що Інна та Ігор не разом.

Васильєв і Ковальчук перезирнулися. Вперше з лютого.

— Але я не хотіла цього. Я не навмисне. Я просто запитала, як він мириться з тим, що Інна була з тобою. Як справляється, тому що я ніяк не можу. Коли усвідомила, що він нічого про це не знав, Ігор вже летів в спортзал і навіть не помічав моїх спроб його зупинити. Коли він вдарив тебе, мені здалося, що той удар отримала я. Я відчувала подвійний біль, Максиме, але ти глянув на мене з такою ненавистю, що я не змогла підійти до тебе. Минуло два з половиною місяці тотального ігнорування з вашого боку.  Вам полегшало? Відмінно. Ви цього й домагалися. Але як було мені? Всім наплювати. Це ж так круто і так значимо — знущатися з того, хто вчинив помилку. Я терпіла, бо відчувала свою провину. Але сьогодні, бачачи на підлозі своє волосся, провини більше не відчуваю. Тільки гнів, біль і образу. Як далеко ви ще готові зайти в своєму покаранні? Думаю, тепер я розплатилася за все сповна. Я була винна, але не моє волосся. Це мерзенно, низько і підло, — Вероніка глянула на свої пасма в його долоні і обійшовши, повільно побрела до дверей. — Ви свого домоглися. Більше угорського опудала у вашій школі не буде!

До Вероніки раптом кинулася Мілана. Вона спробувала обійняти Дареш, але та ухилилася і покинула їдальню.

На вулиці Вероніка зателефонувала Міхаєві і попросила приїхати. Вона була твердо налаштована забрати свої документи зі школи вже сьогодні й тому не стала втікати з останніх уроків, як зробила раніше.

Разом з розгніваним батьком Вероніка подалася до кабінету директора, аби вирішити свою подальшу долю.

Мілана стояла під дверима директорського кабінету схрестивши руки на грудях і поглядала на сидячого на стільці Антона.

— Я говорив тобі, що ви перегинаєте. Хіба можна було повірити в те, що Ніка здатна зробити щось на шкоду Ігорю, а тим паче Інні? — Антон зітхнув. — Це ідіотизм якийсь. Денис поїхав, тепер Ніка їде, та ще й з нашої провини. Як взагалі ця хвора наважилася відрізати Ніці волосся? В голові не вкладається. Сподіваюся, вона своє отримає від директора.

— Янченко нічого не буде. Її батько кілька років спонсорує школу і директор не стане псувати з ним стосунки через цей випадок, — відповіла Мілана.

— Що ж нам робити? — зітхнув Антон.

— Я думаю! Думаю, — Мілана відвернулася до вікна.

Поки Мілана думала, Максим вже діяв. Він знайшов Лізу в гардеробній, коли та якраз натягувала свою курточку.

— Не так швидко, — Максим закрив за собою двері і притулився до них спиною.

— Макс, перестань. Що ти мені зробиш? — Ліза скептично зігнула брову. — Вдариш?

— Думаєш, я опущуся до твого рівня? — поставив зустрічне питання він.

— В чому проблема? Ти ніякого стосунку до цього угорського посміховиська вже не маєш. Чого ж так нервуєш? Чула, вона документи забирає, з татком. Ось і відмінно, — байдуже знизала плечима Ліза.