Епілог

Закохана пара йшла обнявшись старовинними вуличками величного міста. Нарешті вони змогли перебороти всі труднощі і бути разом. На дівчині розвівалася легка сукня бірюзового кольору, голову прикривало химерне плетиво хустки, кінці якої вільно спускалися до середини спини.

— Арею, нарешті я дочекалася, що ми разом. Тільки дивно, чому на нас досі не напали монстри? Невже орки перевелися під місяцем? — запитально заглянула в очі супутнику.

— Юлечко, кохана. Мене звати Артем. Арея вже немає. Ми трішки з тобою загралися у віртуальному світі, та зуміли повернутися. Завдяки тобі.

Дівчина насупила брівки, намагаючись зрозуміти.

— Але я хочу битися! Ти забув, що насправді я — цариця амазонок?

— Юлю, ще кілька курсів реабілітації, і все налагодиться. Лікар пообіцяв нормалізувати твій психічний стан.

— Зі мною все гаразд, — сіпнулася, вириваючи руку, — Ти просто боягуз і ганебно втікаєш з поля бою.

Чоловік розвернувся і взяв ніжні долоньки у сильні руки:

— Ти змогла витягнути мене з гри своїм палким коханням, а я допоможу тобі. Юлю, моє кохання немає меж, воно величезне, ніби океан. І навіть, якби мені довелося все життя проїздити з тобою по центрах реабілітації, я зроблю це. Ми поборемо разом комп’ютерну залежність і створимо свій маленький рай в реальному житті. Зрозумій, тут і зараз не гірше, а навіть набагато краще, ніж у солодких мріях. Я можу доторкатися до тебе, цілувати і відчувати стукіт твого серця. Дозволь мені бути поруч і допомогти тобі.

— Так, Артеме … я теж тебе дуже кохаю …

Дівчина притулилася обличчям у груди супутнику, потім підняла до нього бездонні очі, в яких плюскотіло небо:

— Я намагатимуся все згадати. Заради тебе, заради нашого майбутнього.

Руки закоханих сплелися і вони тихо пішли вздовж сонної вулички. З голови дівчини зісковзнула легка хустка і полетіла за вітром, звільнивши дві важкі русяві коси, котрі впали нижче талії.