VII

Збентежений погляд Яниного супутника на мить загнав мене в глухий кут, а її така чоловікова реакція на мене, помітно втішала.

— Знайомтеся, — елегантно кивнула рукою моя замовниця, — це Юлія, моя добра знайома. А це, — повернувшись до свого чоловіка, — моя друга половинка: Олександр Олексійович Луговський!

— Рада знайомству, — натягнувши на обличчя штучну посмішку, я подала чоловікові свою руку.

— Вітаю! — запинаючись відповів розпашілий чоловік, припускаючи дорогу краватку, яка шикарно доповнювала його не менш дорогий костюм, який чудово сидів на ньому. 

Я звернула увагу, що під костюмом ховається доглянуте й підтягнуте тіло, а підкачана грудна клітка випукло виступає з-під м'ятною сорочкою.

— О, Елеонора, — кокетливо кивнувши комусь рукою, ніжно промовила Яна, — я зустріну! А ви поспілкуйтеся! — посміхнувшись сказала вона, гримасою на обличчі даючи мені зрозуміти, що потрібно діяти.

Вона пішла, а ми обоє стояли, як не приший кобилі хвіст. Я розглядала гостей, їхні зачіски та вбрання, а мій новий знайомий крадькома позирав на мене, ніби привида побачив. Якби він ще переді мною перехрестився, то я б точно повірила, що перетворилася на примару.

— Як давно ви знайомі з Яною? — аби про що запитати, висмикнув мене із мовчазного споглядання на незліченну кількість гостей, мій об'єкт зваблення.

— Не дуже давно, — посміхнувшись, я пожала плечима. Я не знала, що казати, адже не знаю, що казала йому про наше знайомство Яна, і чи казала вона щось взагалі. — Ой, а ви не чули про розпад гігантської фінансової піраміди під назвою "Сяйво ФІН?" — пригадавши ранковий сюжет новин, ляпнула я перше, що прийшло в голову.

— А ви просто слідкуєте, чи теж вкладалися в ту аферу? — серйозно поглянув на мене Олександр Олексійович.

— Що ви, хіба свідома людина могла б повестися на подібну авантюру? — ображено я надула губки, змовчавши про те, що мій Сергій тривалий час відмовляв мене від вкладу в ту аферну схему, в яку я до останнього збиралася влізти. Благо, що він надоумив взяти машину в кредит, а на кредитні гроші вкладатися не хотілося, а так — лила б Юлька крокодилячі сльози, але ж толку-то?

— Ніколи раніше вас не зустрічав у місті, — сказав Олександр.

— Місто, хоч і не дуже велике, але за роботою та справами рідні та близькі люди бачаться не дуже часто, що вже казати про чужих? — почала я філософський роздум на тему "Життя".

— Ви праві, — схвально кивнув співрозмовник, — життя таке швидкоплинне, що не встигаєш озирнутися, а вже підростають онуки.

— У вас є онуки? — щиро здивувалася я, округливши очі на свого тимчасового супутника.

— Так, у мене онука, їй скоро виповниться п'ять років! — гордо заявив мій об'єкт зваблення.

"Цікаво, а чи став би ти зі мною розмовляти, якби дізнався, чого я сюди припхалася, і скільки його грошей отримала за те, щоб його розорити?" Хоч як я не намагалася ввімкнути стерво, а добра душа, все ж, боліла через те, що я роблю, і мені ставало від того ще більш гидко. Але взявши себе в руки, я пригадала Олексія, Толіка, Анжелчиного Антона, і мене трішки попустило. "Можна працювати далі" — подумала я, та награно посміхнувшись своєму співрозмовникові, подумала " Яка ж тільки актриса пропадає?" А сказала геть інше:

— Ніколи б не подумала, що ви — дідусь, — спокусливо позіхнула я. — Можу сказати, що ви щаслива людина — успішний бізнесмен, взірцевий чоловік, упевнена, такий же батько, люблячий дідусь, мммм, — загадково протягнула я так солодко, що аж самій стало приторно.

— В усьому, Юліє, ви вгадали, окрім одного — я маю досить напружені відносини з сином, через це й бачуся з онукою не так часто, як хотілося б.

"Ну звісно, — думала я, не знімаючи з обличчя штучну посмішку, — якби ж ти був нормальним батьком, хіба б із тобою син не спілкувався. Ну, це очікувано!"

— Я впевнена, що все обов'язково владнається, — сказала я, сама не вірячи в те, що кажу, але роль спокусниці вимагає саме цього.

— Ну що ви тут, — до нас підійшла Яна. О, нарешті вона повернулася, ще зранку я не думала, що так чекатиму її появи, як манни небесної, але до вечора все круто змінилося. — Не сумували без мене? — посміхнулася розкішна красуня, — чи я вам завадила? 

— Звісно, Яночко, зачекалися, — солодко відповіла я. — Я вже збиралася йти на твої пошуки, але не хотіла залишати твого чоловіка без нагляду.

— О, так, — оголила Яна свої шикарні, білі зуби, — мого чоловіка потрібно охороняти, адже таких більше немає, правда, милий? — звернулася вона до статного Олександра, який від таких слів видимо зніяковів, але старанно намагався це приховати. Олександр тільки посміхнувся у відповідь, мабуть, він не звик виставляти почуття напоказ, чого не скажеш про Яну. Вона виставляла те, чого в її серці й думках, судячи з усього, давно не було, і невідомо, чи взагалі колись зароджувалося. Схоже, що цей бізнес план вона складала ще задовго до їхнього знайомства, і щоб не упустити жодного момента, вона ладна була носом землю рити, аби тільки досягти свого. 

Було видно, що Олександр хотів піти, але його, ніби, щось не пускало, і він не в змозі підібрати потрібних слів просто ніяковіючи  стояв в очікуванні, що хтось підійде та витягне його з нашої компанії міцними лещатами.

В свої тридцять з невеличким, я вже могла відрізнити, коли мною хтось зацікавився всерйоз, а хто здатен бачити в мені лише сексуальний об'єкт, принаймні, дуже часто мої здогадки підтверджувалися. Олександр Олексійович Луговський дивився на мене саме зацікавленим, по-справжньому зацікавленим поглядом. Я не розуміла, чому змогла викликати в чоловіка таку реакцію, адже він з самого першого погляду повівся дещо дивно, а його поведінка не була притаманна жодному із моїх знайомих чоловіків, можливо, це просто вік дається в знаки? П'ятдесят два, як не як, можливо, до нього по-тихеньку підкрадається старість, а літні люди, вони ж як діти… Хоча, в свої п'ятдесят з гаком він дасть фору багатьом двадцяти п'яти річним молодикам. Не дивлячись на свою незначну сивину на скронях та "гусячі лапки" біля очей, вік Олександра більше нічого не виказувало, і якби я його зустріла в торговому центрі на пару з онукою, то перше, що б спало мені на думку — батько та дочка, за дідуся його важко сприйняти.