Сонце, море та кохання

7 Глава Юстина

Як ніколи, прокинулась з самого ранку. Глянула на годинник - шоста година. І навіщо було так рано вставати, якщо мені на роботу аж на дев’яту годину, а йти до роботи п'ятнадцять хвилин, не поспішаючи. Проте сон пройшов і відчуваю себе бадьоро, тому вилежуватися в ліжку немає сенсу.

Прийняла душ, підфарбувалася, нагодувала Ніколя та сама поснідала. Попиваю каву і дивлюсь крізь вікно на міську ратушу. Я живу недалеко від площі Ринок.

В нас є Вайбер чат між усіма працівниками банку і вже з самого ранку прийшло повідомлення в групу від секретарки директора, Людмили Вікторівни. Вона повідомила, що усі мають рівно о дев’ятій  годині зібратися в конференц-залі для знайомства з новим директором.

Відчуваю невеличкий мандраж. У мене завжди таке відчуття перед невідомістю. Хоч би все пройшло добре і без неприємних сюрпризів. В мене, окрім Андрія Михайловича, не було інших начальників, тому хтозна, як усе тепер буде.

У нас в банку запроваджено діловий стиль в одязі, незмінним атрибутом якого є спеціальні пов’язки з логотипом банку. Для жінок - це шовкові косинки, а для чоловіків краватки. Я одягла сьогодні строгий брючний костюм темно-синього кольору і пов’язала на блакитну блузку бежеву косинку.

Новорічну ніч я провела вдома в компанії Ніколя. Ми зробили собі справжнє гастрономічне свято. Я накупила нам різноманітних морепродуктів та фруктів. Кіт, звичайно, фрукти не їв, а от від устриць та мідій не відмовився. Після опівночі ми крізь вікно спостерігали за феєрверками, потім благополучно пішли спати. Наступного дня я до обіду я провалялася в ліжку, потім ми з Ніколя доїли залишки морепродуктів і до пізнього вечора дивилися фільми на новорічно-різдвяну тематику. Точніше фільми дивилася я, а кіт солодко спав у мене на животі. Ось так феєрично я зустріла цей Новий рік. Просто фантастика, нічого не скажеш.

Прийшла на роботу швидше на п'ятнадцять хвилин. Про всяк випадок підготувала папку з річним звітом, ану новий директор захоче ознайомитися. Глянула на себе в дзеркало, поправила зачіску і вийшла з кабінету. Зайшла в конференц-зал, привіталася з колегами та сіла на вільне місце. Схоже, не лише одна я хвилююся перед майбутньою зустріччю. Помітила, що усі працівники знервовано переглядаються, а у залі запала гнітюча тиша.

 Рівно о дев’ятій годині в зал увійшов наш новий директор і я мало не втратила свідомість. Це ж Свят! Як таке могло статися? Чому він тут? Невже він і є нашим новим директором? Яке діло він має до нашого банку? Море запитань і жодної відповіді.

Свят пильно окинув зал поглядом. На мене він дивився трохи довше, ніж на інших. Погляд його був настільки холодним, я б сказала навіть злим, що мені не по собі. Що трапилось? Невже він ображається на мене? Через що, цікаво?

- Добрий день! – почав Свят. – Мене звати Святослав Романович Литвин. Від вчорашнього дня я новий директор цього банку. Сподіваюсь на вашу підтримку та професіоналізм. Для кращої співпраці я хочу познайомитися з усіма працівниками особисто, тому впродовж дня запрошуватиму кожного з вас до себе на розмову, - промовив він та посміхнувся. Від цієї посмішки мені стало чомусь страшно і, судячи з виразу облич колег, не тільки мені.

Пригадую яким він був влітку і дивлячись на нього зараз, розумію, що перед мною зовсім інша людина. Як таке можливо? Як можна змінитися так швидко? А може він такий і є насправді, просто біля мене грав роль і був тим, ким я хотіла його бачити? В пам’яті виринають спогади про наші ночі, сповнені ніжності та нестримного бажання. Тоді він був таким уважним, а зараз строгий і злий. Стоїть перед усіма, немов неприступна стіна, вкрита товстим шаром льоду. Як я маю надалі працювати з ним? Я ж не можу просто стерти з пам’яті ті два тижні в Туреччині. Ніколи мені не забути його обіймів та поцілунків, адже вони назавжди закарбувалися в пам’яті та витатуювані на моєму тілі. Невже він усе забув? Не вірю, бо таке не забувається…

- На цьому поки що все, - сказав Свят, повернувши мене з моїх роздумів у реальність. – Юстино Юріївно, зайдіть будь ласка в мій кабінет через десять хвилин.

- Добре, - ледь кивнула я.

Свят затримався з своїми заступниками в залі, а всі решта почали виходити в коридор і тихо шепотітися.

- Схоже, що цей новий директор врази гірший, ніж наш колишній тиран, - тихо промовила до мене касирка Леся. – Мені аж страшно, як подумаю, що маю йти до нього. Хоча я простий касир, може мене мине? – з надією поглянула на мене. - Навряд, думаю, що він навіть прибиральниць покличе до себе, - кажу їй, - тому зустрітися з ним доведеться усім.

 - Тоді піду вип’ю валеріани, може допоможе мені заспокоїтись, -  сказала Леся і пішла на своє робоче місце.

Йду в кабінет до Свята і думаю, що мені б також не завадило випити якогось заспокійливого, а то серце шалено калатає і здається, що зараз просто виплигне з грудей. Не знаю, чи то від страху, чи від того, що зараз побачу його.

Перед кабінетом директора є ще один маленький прохідний кабінет, де сидить Людмила Вікторівна. Ця сорокарічна жіночка завжди була незмінним секретарем Тиранчука. Вона серйозна і строга, а ще ніколи не говорить зайвого. Просто ідеальна секретарка.

- Проходьте, - промовила до мене, - Святослав Романович чекає на вас.

Намагаюсь хоч якось заспокоїтись, та хіба це можливо, якщо мене не полишають спогади? Із завмиранням серця заходжу в кабінет. Свят сидить у масивному шкіряному кріслі. Зміряв мене холодним поглядом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше