Сонце, море та кохання

10 Глава Свят

Йду додому злий сам на себе. Я мало не зірвався щойно. З самого початку знав, що це погана ідея. І що в результаті? Я таки дізнався, що Юстина справді пошкодила ногу та гірше те, що я знову її розізлив. Але саме цікаве зовсім інше – я остаточно переконався, що нічого не забув, ба більше, хочу продовження початого. І як тепер бути? Однозначно, що тепер я не зможу об’єктивно оцінювати ситуацію, але осторонь залишатися також не хочу.

Мої думки перервав телефонний дзвінок від Костянтина Гнатовича. Ото вже не терпиться йому!

- Слухаю! – трохи різко відповідаю.

- Добрий вечір, Святославе Романовичу, не завадив?

- Ні, все гаразд.

- Ви були в Новицької? Дізналися щось нове?

- Так, був. Вона справді потягнула ногу.

- Зрозуміло… В такому разі, плани змінилися, - промовив Костянтин Гнатович.

- В якому сенсі? – запитую.

- Про зміни я вас повідомлю згодом. До побачення! Гарного вечора! – попрощався він.

Ну от, тепер ще не відомо, що вони там задумали. Сподіваюсь, що хоч до Різдва дадуть спокій. Хоча вже залишилось якихось три дні. Я б з радістю поїхав зараз до Києва, а ще краще, кудись в Карпати. Покатався би на лижах, морально відпочив та це все лише мрії.

На наступний день я прийшов на роботу з твердим наміром самому дізнатися хто каламутить воду. Хоча я вже перевірив усю фінансову документацію та вирішив зробити це ще раз, адже міг щось пропустити. Після вчорашньої зустрічі я зрозумів, що мушу довести невинуватість Юстини.

Коли побачив її на милицях, то стало якось не по собі. Їй мабуть важко самій справлятися з буденними справами. Я би з радістю міг допомогти їй, але боюся, що тим самим ще більше зашкоджу нам обом. Поки що краще триматимусь від неї подалі.

Перед обідом до мене зайшла секретарка.

- Святославе Романовичу, - сказала вона, - можете мене відпустити  з обіду? Маю нагальні особисті справи.

- Звісно.

- Ось тут ще є деякі документи, які потрібно розглянути і підписати.

- Гаразд, залишіть на столі.

Людмила Вікторівна пішла, а я щойно зрозумів, що лише з нею не провів розмови. Мабуть забув. Вона вміє бути зовсім не помітною, проте її робота дуже потрібна. Вирішив, що завтра обов’язково поговорю з нею.

Решту дня я провів, вивчаючи документи. Між паперами знайшов рекламку якогось ресторану. Мабуть Людмила Вікторівна випадково загубила її. Прочитав рекламку. Місце цікаве, до того ж, знаходиться не далеко від Оперного театру.

Після роботи вирішив зайти в той ресторан повечеряти. Поки чекав на вечерю, то розглядав усе навколо. А тут справді досить цікаво та незвично. Я би навіть сказав нетрадиційно. Краєм ока помічаю жінку дуже схожу на мою секретарку в супроводі якогось мужчини. Дивно, не думав, побачити сьогодні тут Людмилу Вікторівну. Вона справляє на мене враження домосідки, хоча я можу помилятися. Проте, може це і не вона, хтозна.

Принесли вечерю і я поринув у світ шедеврів кулінарного мистецтва. Страви дуже смачні та й сама подача їх вражаюча. Мою трапезу перервав жіночий голос.

- Добрий вечір, смачного!

- Дякую, - промовляю та підіймаю погляд на незнайомку.

Найперше, що відчув – це шок. Я не зрозумів, як таке можливе? Містика! Перед мною стояла моя Інна.

- Вибачте, що перериваю вашу вечерю, - знітившись промовила вона, - але чи ви не будете заперечувати, якщо я складу вам компанію? Справа в тому, що усюди зайнято, а я дуже люблю саме тут вечеряти…

- Так, звичайно, сідайте, - зачаровано кажу їй.

- Дякую, ще раз прошу вибачення, що ось так нав’язалася вам.

- Нічого, це не проблема, - промовляю і краще придивляюся до неї.

Все таки різниця є між ними. В Інни очі були зеленого кольору, а цієї жінки блакитні. І зачіска та колір волосся інші, адже в моєї дружини волосся було темне та коротке, а в цієї незнайомки світле та довге. Все таки вони різні, але їхня схожість просто разюча.

- До речі, мене звати Тамара, - промовила жінка.

- А мене Святослав.

- Дуже приємно познайомитися, - посміхнулась вона. «Посмішка також інша», - зауважив я.

- Мені також.

Поки вечеряли, вирішив якось підтримати розмову.

- Я думав, що цей ресторан нещодавно відкрився?

- Так і є, на початку грудня, але я відразу сподобала собі це місце, - посміхнулася вона.

- Так, тут дуже цікаво і до того ж, смачно.

Розмова зайшла про роботу. І Тамара сказала, що працює в музичній академії викладачем на кафедрі спеціального фортепіано. Для мене це взагалі інша галактика. Я навіть не маю ніяких знайомих, пов’язаних з музикою. 

- О, то ви людина мистецтва, - кажу я.

- Так, а ви?

- Ні-і-і, я дуже далекий від музики і тим більше від мистецтва, - розсміявся. – Я маю справу з цифрами та грошима. Працюю в банку, - уточнив я.

- Так, це зовсім інші речі, - погодилася Тамара.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше