Сонячний син, або історія невдалого викрадення

Розділ дев’ятий. Енергія життя

Тривожну тишу великого будинку Вільяма Реда порушив гучний крик Андрія:

– Гей, сусіди, є хто вдома?

Оскільки йому ніхто не відповів, юнак загепав кулаком у двері і натиснув на дзвінок. Андрій, коли хотів, міг бути наполегливим. Великий чорний кіт Матеуша стрибнув із паркану і, зневажливо зиркнувши на Андрія жовтими очима, стрибнув у привідчинене вікно.

– Слухайте, ну, це просто свинство! – загорлав Кравченко. – Я тут уже Бог знає скільки днів бігаю, заяву в поліцію даю, оголошення по місту і передмістю розклеюю, місцевих опитую, а ви сидите вдома і навіть за холодну воду не беретеся! І навіть до телефону не підходите! Друзі називаються!! Вільяме, я знаю, що ти вдома, твій порш на місці!

Оскільки у відповідь була дзвінка тиша, Андрій хотів образитися і піти додому вечеряти. Аж раптом у вікно виглянув той самий кіт і жалібно занявчав.

– Що, тварюко, тебе тут не годують? – ніжно звернувся Андрій до кота. – Мене теж сьогодні не годували. Ходімо, я тобі молока наллю. Чи борщу вчорашнього, як захочеш.

Але кіт не спокусився і продовжував істерично кричати. Потім зник у будинку і кричав уже звідти. Андрій пішов до хвіртки. Кіт нагнав його і, сівши перед ним, розкрив пащу.

− Чого нявкотиш? – зморщив чоло історик. – Кажу ж, пішли погодую.

Кіт загорлав ще гучніше і помчав до будинку, озираючись. Стрибнув на відчинене вікно і зник у будинку.

Повагавшись, Андрій заліз на ним у вікно будинку.

– Хлопці, агов! – крикнув він. – Тут ваш кіт себе дивно поводить, їсти хоче, чого не годуєте! – і Кравченко глумливо оглянув пануючий довкола безлад: сміття, пляшки, обгортки з піци та цукерок і різнокольорові пігулки, які постійно тягав із собою Вільям. Вочевидь, ні він, ні Матеуш не дуже переймалися чистотою приміщення, у якому мешкали.

Кіт промчався по колу у вітальні і побіг на другий поверх. Андрій потягся за ним. Кіт занявчав з кімнати праворуч, і юнак уздрів там лежачого в безпам’ятстві сусіда обличчям вниз.

– Отакої! – заверещав Андрій. – Віле, ти хоч не помер?! Лікаря! Лікаря!

Вільям лежав усе в тій же позі з п’ятої ранку, стиснувши слухавку в руках.

Андрій викликав швидку й обережно підійшов, поворушив його носом черевика. Він страшенно боявся мерців, крові і всього такого. Тому на Марсі його ніколи не брали перекладати в’язнів на допиті, бо Кравченко втрачав свідомість ще дорогою до кімнати допитів.

Вільям не ворушився. Андрія почало нудити. Він прожогом вискочив з кімнати і почав навертати кола коридором.

«Може, його вколоти? Чи облити водою? І тоді він прийде до тями, – думав історик. – А як він мертвий? Приїде поліція, а він поколотий і мокрий. З моїми відбитками…»

Такі його думки були перервані медпрацівниками. Вільям, на щастя, виявився живим. Санітари понесли його до машини «швидкої», а трохи причмелений Андрій поговорив з лікарями і зі сльозами помахав кареті швидкої допомоги.

 – Де Галя, коли вона мені так потрібна? – шмаркав носом Кравченко, звертаючись до кота. – І де, чорт забирай, Матеуш?

Кіт нявкнув і побіг до будинку Андрія за обіцяним молоком. Вочевидь, він краще розумів ситуацію.

 

Харитон черговий ранок сидів у їдальні, намагаючись непомітно спостерігати за новим колективом. Він змирився з тим, що у світі багато надприродного, у яке він ніколи не вірив. І багато з цього надприродного було саме тут – у «Зло та сини».

Неподалік сиділи стиляга-Веселий і незмінний Рафік у незмінному спортивному костюмі. Як уже розвідали Харитонові, уміння Оріона було пов’язане із зором: начебто він бачив усе і на будь-якій відстані. Рафік відрізнявся тільки казковою тупістю і не менш казковою силою. Як повідомила Харитонові Кассандра, Рафік умів гнути сталеві прути, наче то соломинки. Харитон замріявся, що б міг зробити цей силач із тоненькою шийкою Андрія, якщо замовити. І тоді Галина… ну зрозуміло, миттєво покохала б його…

Оріон непорушно сидів і дивився кудись убік. Час від часу він ніби приходив до тями і щось записував у блокнот на столі, на якому вже красувалися плями від соусу, щедро розхлюпаного Рафіком. Харитон відзначив про себе, що той всюди тягався за Веселим, як приклеєний. Таємницею було тільки те, чи і в туалет вони ходять разом. Це ж так незручно.

− Не ходять! – обізвався з-за сусіднього столика Фрідріх. – Веселий йому заборонив. Хоча я дивуюся, як це він відмовився від послуг власного раба. Хто йому подає туалетний папір? Хто масує животик, коли запор? Не розумію!

Харитон мовчки зиркнув на нього, не знаючи, що сказати на таке нахабне втручання телепата в його потаємні думки.

У цей момент Оріон у черговий раз вийшов зі ступору, ляснув у долоні і вигукнув:

− Ага! Вона таки зраджує чоловікові! Я так і знав! Ну не може така гарна жінка не бути хвойдою! Ой! – він озирнувся. – Я сказав це вголос?

− Прокричав! – захоплено повідомив Рафік.

− Ой, Оріоне, досить корчити з себе хорошого хлопчика, − скривився Фрідріх. – Аж нудить! Усі в курсі, що ти знаєш матюки. І наша жіноча частина теж!

− Я свою невихованість не тичу в обличчя оточуючим, − крізь зуби сказав Оріон, обернувшись до колеги. − На відмінку від декого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше