Сонячний син, або історія невдалого викрадення

Розділ дванадцятий. Інтервент

А в цей час Андрій і Аркаал теж собак не ганяли. Спочатку вони прийшли на пошту і відправили телеграму на Марс. Причому працівниця пошти так роззявила рота на живого марсіанина з тюремними тату і у смугастому костюмі, що навіть забула взяти гроші. Потім Кравченко повів нового друга додому, по дорозі завернувши до будинку Вільяма, перевірити, чи не повернувся Матеуш.

У поштовій скриньці лежала кілька листів і телеграм, адресованих Вільяму від невідомого відправника. Інші лежали під нею, бо не вміщалися. Розкривши один із листів, Андрій прочитав уголос: «Доброго тобі здоров’ячка, любий Вільяме! Це я, Матеуш. Випий, будь ласка, свої краплі, ляж на диван. Виконав? Тепер читай далі. Я не зміг звільнити Галину. Мене надурили, забрали твою кредитку, побили і посадили до холодної. Зараз перебуваю в підвалі гуртожитку компанії «Зло та сини». На здоров’я не скаржуся, але якщо ти забаришся, якраз зі здоров’ям у мене виникнуть серйозні проблеми. Годують тут добре, борщ двічі на день дають. Днями навіть книжки принесли, щоб я не нудьгував. Але читати їх ніяк, бо тут темно. А сьогодні у сусідню камеру посадили Галину. Вона дуже зла. Вільяме, витягни нас, будь ласка. Бо (сліди від сліз) ми тут помремо. Або нас поріжуть на шматки і продадуть на чорному ринку. З найкращими побажаннями, Матеуш».

– Як романтично, – хмикнув Андрій. – А втім, так йому і треба! Добре, що Галя жива, погано, що зла. Значить, справи кепські.

Наступний лист був більш лаконічним: «Вільяме, здрастуй! Ти б не міг поквапитися, бо мені тут зовсім життя немає. Подробиці читай у попередньому листі».

Далі вже йшли телеграми і коротенькі записки, які несли в собі самі знаки оклику та лайливу лексику, наприклад: «Козел ти, Віл!», «Ти заради мене і пальцем не ворухнув!», «Повернуся, у проточній воді втоплю! На Місяць емігрую!», «Падлюка, я вже ревматизм тут підхопив!!!», «Я тут у підземеллі гнию, дякую за вчасну допомогу!», «Де тебе чорти носять?!!» і подібне.

Аркаал окинув оком інтер’єр дому, виглядаючи з-за Андрійового плеча, присвиснув. Шибки у вікнах підозріло затремтіли.

– Багата у вас вулиця, – констатував він. – Напевно, тут стільки всього є в будинках!

– Ага, – неуважно зітхнув Андрій, не беручи до уваги його слова. – Що ж робити?

– Тепер пішли до тебе додому, я чаю хочу з сухарями – у в’язниці зараз вечеря, – буркнув Аркаал, – і скоро повинна прийти телеграма від моєї людини, – він голосно хруснув пальцям і харкнув.

Андрій із задоволенням запросив свого нового друга на філіжанку чаю. Тим більше, він сам змерз і втомився. І вечір надворі стояв.

Пізно вночі до будинку Андрія м’ятий поштар приніс телеграму. Андрій прочитав адресу.

– Е-е-е… це з Марсу. Здається, тобі…

Аркаал швидко вихопив її.

– Ах ти ж чорт… що це за каракулі дурні?..

– Ти тримаєш її догори дригом, – тактовно кашлянув Андрій.

– Ага. Ось так, – Аркаал наморщив чоло, вдивляючись в друковані літери. Видно було, що думка у нього працює, як ніколи. – О! Давай! Читай! – він тицьнув телеграму в руки історику. Той знизав плечима, подивився на марсіанина, як на останнього дурня, і прочитав:

− Завтра прибуду ха крп маю відпустку крп поводься добре крп.

− Він приїде! – Аркаал засяяв, як мідний гріш. − Вважай, твої друзі вже на волі!

– О, яке щастя! – із полегшенням видихнув Андрій. – Хоча Матеуша можна й не визволяти.

– Своїх не залишають, – спохмурнів Аркаал.

– Добре-добре, – швидко погодився Кравченко. – Це ж я так, як варіант! Візьми ще сухар. Чаю підлити? Чи, може, чогось міцнішого?

– Чаю підлий, – погодився марсіанин. – А алкоголь – іншим разом, завтра рано вставати. Та й розвідник наш це не схвалить. І взагалі, я в качалку ходжу, п’ю молочні коктейлі, за формою тіла стежу.

Андрій зітхнув.

– І захопи завтра фото цих двох – Галина і… як його там звали? – продовжив марсіанин, з апетитом вгризаючись у сухар.

– Матеуш.

– Так, і Матеуша. Дивні у вас імена.

– А це не зовсім його ім’я, – вставив Андрій, – бо він вампір, і справжнє ім’я в нього вампірське. Просто по прибуттю на Землю вони беруть собі людські. Щоб асимілюватися швидше з населенням. Але врятуй Боже мене асимілюватися з таким, як він! Цей Матеуш, маю тобі сказати, досить темний суб’єкт.

– Сидів? – пожвавився Аркаал.

– Та ні, причому тут це, – скривився історик, – ну, в тебе й асоціації. Хоча… чого я від тебе вимагаю? Ех, на роду мені написано кидати бісер перед… а, неважливо. Так от, він позиціонує себе як вчений-біохімік, хоча я жодної його статті не бачив, і жодної практичної праці з біохімії. Єдине, з чим він хімічить – це алкоголь і «колеса». Ну, там, коктейль бабахнути, абсент настояти, якусь чарівну вітамінку зліпити.

– Практичний чувак, – сказав марсіанин, відсьорбуючи з шумом чай.

– А живе на пташиних правах у нашого сусіди, Вільяма, він зараз у лікарні з нападом. Вільям теж іще та богема, корчить із себе аристократа, слухає Шопена, відвідує театр, каву п’є – мізинець відставляє, дамам ручку цілує, усе таке…

– Ги-ги, – зреагував Аркаал.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше