Лик істини

Життя у Стефані виглядало досить одноманітним. Дівчина днями пропадала на роботі, вечорами займалася справами по дому, її два пожильця займали себе чим хотіли: Кріс дивився телевізор або читав книжки, Етьєн в основному малював. Хоча, часом також позирав у сторону телеекрану. Вони фактично не спілкувалися. Кріс чемності ради постійно перепитував, чи потрібно малому щось, чи він не голодний часом, і так далі. Коли приходила Стефані, то перетворювався в справжнього лицедія.

То був один з останніх за його підрахунками вечорів, коли він залишався тут. Вони сиділи на кухні й вечеряли. Стефані, як завжди тільки пила чай. Вона переглядала малюнки Етьєна і не могла натішитися.

- Не розумію, як у тебе це виходить. Це як в мультику! Люди такі живі, що я б прийняла ці картинки за чорно-білі знімки.

- Але ж тут видно всі штрихи, – заперечив Кріс.

- Хіба це так важливо? Сам поглянь, ну невже ти не впізнаєш тут себе і його?

Вона простягнула йому малюнок. Етьєн намалював їх обох. Справді, пізнавано. Кріс довго дивився на це химерне сплетіння ліній.

– Ну що, Етьєне, визнаю. Ти таки гарно малюєш.

Ясно блакитні оченятка радісно засяяли. Стефані його без перестану хвалила, а от хлопець був більш стриманим, тож його коментарі були цінніші. Кріс простягнув малому малюнок, та той не взяв його, а навпаки відштовхнув.

- Хочеш, щоб я залишив його собі?

Він кивнув.

- Ну, як скажеш. От тільки, де я його триматиму?

Етьєн вихопив листок і акуратно склав його вчетверо, а тоді помістив у ліву кишеню Крісової сорочки.

- Біля серця, – сказала ледь чутно дівчина.

- Символічно, – підтакнув Кріс і взяв малого за руку. – Дякую.

Він тепло посміхнувся. І було щось чарівного в тій миті. Якби хтось сторонній зазирнув у це вікно, то подумав би, що це щаслива сім’я, а не три абсолютно чужі один одному людини, адже кожен з них дивним чином і сам забув про це.

***

Тієї ночі Крісу знову не спалося, але не через нічні жахіття. Він бачив, що і дівчина, і малий повірили, що він відмовився від ідеї позбутися нав’язливого хлопчиська. Та й за приблизними підрахунками, його тимчасовий ворог покинув країну й більше не становив загрози. Але потрібно було провернути все це так, щоб Джастін не розкусив, а він якраз може.

Хлопець притулився до стіни біля прочиненого вікна, дістав із пачки останню сигарету й затягнувся. Він рахував дні у випалених сигаретах. Смішно подумати! Але сьогодні вони закінчилися, а це означало, що час настав.  Кріс кинув погляд на хлопчика.

- Сподіваюся, завтра ми розпрощаємося назавжди, – прошепотів він. – Взагалі мені неприємно вдаватися до лицемірства, але прямі методи були неефективними. А ця Стефані… Вона має такий досвід спілкування з людьми непевної репутації! Чому ж тоді вона цього разу виявилася такою наївною? Повірила швидше, аніж я навіть міг припускати.

Попри те, що поки все відповідало плану, на душі було якось зле. Чомусь… Він ще раз глянув на хлопчика з золотавим волоссям.

- Невже мені не байдуже? Та бути такого не може! Це ж тільки дитина, чужа дитина, якої я мрію спекатися…

Він хитнув головою і без особливих труднощів відігнав від себе ці думки.

- От і чудово. Завтра я зникну з їхнього життя.

Недопалок розсипався по асфальту кількома тліючими іскринками. Кріс зачинив вікно й приліг на своє спальне місце. Він не помітив пари широко розплющених ясних очей, що в цей момент дивилися на нього.

***

Кріс прокинувся дуже рано й снував туди-сюди кватирою, не знаючи, куди себе подіти. Вигляд він мав зосереджений і розгублений водночас. Це збентежило ще трохи сонну Стефані.

- Ти чого? – спитала вона в’яло.

- Дістало мене це вічне переховування!

- Ти тут не цілий тиждень, – поправила вона його.

- Але ж небезпека за моїми підрахунками минула. Чого мені далі тут вичікувати, жити з малим на твоїй шиї?

- Я тебе прошу! – подібні розмови в половині восьмої ранку могли тільки роздратувати дівчину.

- Мені потрібно піти сьогодні, розвідати ситуацію.

- А що, як зарано?

- Не довіряєш моєму чуттю?

- У принципі не довіряю друзям Джастіна…

- У такому разі навіщо ти взагалі мене на поріг пустила?

- Через Етьєна.

- Ні-ні… Я пропонував тобі такий варіант, і ти його відкинула.

- Ну шкода було мені тебе виганяти! Чого причепився!

- Я піду.

- Підеш? – вона бездумно повторила.

- Мені потрібно знати, що і як. А ти вже встигла підмітити, що це може виявитися не так безпечно, як я собі це уявляю, тому Етьєна я волів би не брати. Знаю, що в тебе сьогодні вихідний. Я дочекався того, як ти прокинешся, щоб сказати, що йду. Планую щонайпізніше до півночі повернутися.