Спадкоємець Шторму: таємниці Ростару

Жадібні союзники та цікавий синтохум

*  *  * 
 Нік дивився у вікно, не помічаючи пейзажів. Думки проносились одна за одною, адже він був настільки близько до цілі, наскільки міг. Залишалось зробити останні кроки, котрі були найважчими. Врешті він мав протистояти великій кількості веталів та захопити Архіваріуса, або когось з його братії. Роза, що метушилась поряд, явно була чимось збентежена, осбливо це було відчутно за її емоційним фоном, що таки змусило хлопця сприймати навколишні події. Бійці приготувались, а сам борт почав зниження. У вікно можна було побачити табір, кілька мобілів, котрі були розібрані до стану кузова, та купку людей, що займались їхнім ремонтом. Проте варто було їм побачити «борт», як вони насторожилися та почали скупчуватись до місця, де цей засіб пересування приземлявся. 
 - Щось вони не дуже дружелюбно виглядають! - заява Шута, котрий останнім часом поводився нервово поряд з Ніком, викликала у останнього лише важке зітхання. Зрештою він і сам не став би довіряти подібним «бортам», особливо після останніх подій у місті. 
 Охоронці вискочили та почали було займати охоронні позиції, що викликало миттєву реакцію у клановців. А саме, кожен з них вихопив свою зброю, явно збираючись влаштувати гостям «теплий» прийом. Це все дратувало хлопця ще більше. 
 - Відставити! - командний голос зі сторони «борту» змусив всіх застигнути, а Нік, тим часом, вийшов з транспорту та пішов до намету Робена, котрий якраз вийшов аби розібратись у ситуації. - День добрий! Поговоримо? 
 На питання Ніка Робен лише мляво кивнув. Виглядав чоловік втомленим, хоча жорсткість, котра була йому природня нікуди не ділась. 
 *  *  * 
 Розповідь Ніка затягнулась на кілька годин, оскільки він пояснював ситуацію у місті Робену, який лише шоковано вислуховував, або ж задавав питання, що його цікавили найбільше. Співрозмовникам довелось навіть присісти на незручні стільці у наметі та увімкнути освітлення, котре м’яким помаранчевим світлом розганяло пітьму. Загалом розмовляли про істот, що мало не перебили  людей Робена. Всі дані, котрі він отримав, змусили голову клану замовкнути, адже переварити почуту історію, що здавалась неймовірною - потребувало часу, від чого намет занурився у тишу. Так само як і сам табір. Зрештою подібні гості ніколи не були бажаними. 
 - Де Ольда? - Нік намагався вивідати де ця буйна дівчина, та побачивши реакцію Робена, хлопець нахмурився. 
 - Ну, після твого від’їзду, вона нікого окрім Ельзи або дітей до себе і не підпускала. Я якось намагався з нею поговорити,але ледь не отримав по голові. Здається, що вона серйозно думає, що хтось з наших здав її тим викрадачам. Тому, останнім часом вона бере приклад з тебе... ходить самотужки до «кишень» та зазвичай повертається трохи пошарпаною. Ельза її лікує і на наступну вилазку все повторюється. - відповідь Робена змусила хлопця вчергове зітхнути, здається параноя дівчини зайшла дуже далеко.  
 За межами намету почувся якийсь гвалт, неначе хтось намагався когось стримати, після чого почулись звуки падіння металу, та майже одразу до намету зайшла Ельза. 
 - Вітаю Вас пане! - холодний голос синтохума трохи напружував Ніка, хоча варто було йому згадати хто перед ним, він майже одразу заспокоївся. 
 -  Ельза! І я тебе... Їхній стан не погіршився? - питання, котре поставив Нік не викликало жодної реакції на обличчі Ельзи, втім Нік прекрасно розумів, що емоцій від подібного "створіння" годі було й чекати. 
 - Вам краще самому побачити. - лаконічна відповідь насторожила хлопця, тож підвівшись з крісла, на котрому сидів, він вже зібрався йти слідом, але Робен промовив фразу, від котрої Нік отримав цілу купу неприємних передчуттів: 
 - Нам ще є про що поговорити. Тож як закінчиш повертайся. - голова клану уважно дивився на Ельзу, не відриваючись, від чого враження тільки посилювались. 
 Вийшовши з намету, Направляючий жестом руки покликав Розу, котра ледь помітивши його, одразу пішла слідом не звертаючи увагу на клановців, які наче намагались перегородити їй прохід, але розступались, варто було дівчині підійти ближче.

А поряд з наметом лежав, судячи з усього - клановець, будучи явно без свідомості, а поряд з самим клановцем лежала сталева трубка, котра явно викотилась з його руки. Всі подібні дрібниці почали малювати картину стану справ у клані... і цей стан, викликав у Ніка шалене бажання схопити дітей і втекти звідси якомога швидше. 
 Тому слідуючи за Ельзою, що привела його у відокремлений участок табору, Нік почав відчувати слабкі потоки Сили, які протікали у мешканцях намету. Тож поспішивши туди, хлопець починав розуміти наскільки все було погано. Список, за котрим він тоді витребував цих дітей був достатньо коротким, всього семеро. Всі інші, як виявив Нік ще під час походу спустошеннями, були не сумісні. Проте навіть така кількість була майже неймовірною. 
 - Нік! Ти нарешті повернувся! Діти... Їм нічого не допомагає, навіть жаропонижуюче не працює! - Ольда накинулась на хлопця явно будучи переповненою емоціями, та стиснувши його в обіймах, так і повисла на хвилину...
 - Ольда, мені звісно приємно, але може таки відпустиш? Буде незручно їм допомагати з тобою на шиї. - м’який голос Ніка змусив дівчину відпустити його та, знітившись, відступити. Очевидно, що для Ольди проявляти відкрито емоції було не звичною поведінкою.  
Нік підійшов до ліжка Ранта та ще однієї дівчинки. Їм обом було не більше чотирнадцяти, але виглядали вони виснаженими, спітнілими, немов були вже довгий час у гарячці. Час від часу діти стогнали. 
 - Що ж, зрозуміло. Роза дивись уважно. Так як я вчив. - Нік взяв обох за руки та почав маніпулювати їхніми Потоками, перекачуючи надлишки у найпростіші освітлювальні Форми. За хвилину обоє перестали стогнати і їх стан явно полегшився, очевидно, що жар спав. - Зрозуміла? 
 - Так. Такий стан зумовлений надлишками? Але чому в мене такого не сталося? - Роза підійшла до наступної пари та взявши обох за руки сконцентрувалася. Їй все ще на вдавалоася так само легко маніпулювати Потоками, тим більше інших людей, але ледь торкнувшись їх вона відчула, немов слабкий струмок протікає крізь дітей. Потік, котрий вона пропускала крізь себе здавався їй бурхливою гірною річкою у порівнянні. Але разом з тим, прийшло розуміння того, що тіла дітей були на межі. Вони немов були переповнені Силою, дівчина почала обережно вичерпувати надлишки, знижуючи кількість Сили у тілах. Роза діяла обережно, оскільки через брак досвіду боялась зачерпунти надто багато, тож в неї це зайняло довгих п’ять хвилин... Але світляк, котрий вона повісила поряд з ліжками «хворих» явно показував що вона впоралась. Оскільки діти перестали стогнати та судячи з вигляду - їхній жар різко спав.
 Оглянувшись, дівчина помітила, що Нік вже перейшов до останнього. У напівтемряві намету, навіть з світляками було важко роздивлятись хто і де лежить, але перш ніж Нік встиг підійти, останній почав з криком «розряджатись». Розряди почали стріляти у всі сторони, тож Нік поспішив. Розряди, котрі били по ньому, викликали болісні відчуття та судорогу, втім Нік не відступав. Схопивши останнього за руку, він почав перекачувати надлишки у Форму, від чого вже за хвилину Розряди припинились, і за довгих чотири хвилини, він нарешті закінчив. 
 - Чому в їхніх тілах накопичились надлишки? - питання Рози змушувало хлопця застогнати, втім нарешті підвівшись, адже Розряди, котрі він через себе пропустив викликали судоми. 
 - Вони підсвідомо намагались заблокувати свої здібності. Мабуть хтось випадково щось накоїв... проте нічого непоправного не сталося. За пару годин мають прийти до тями.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше