Спадкоємиця Лісового господаря

Ліс ніколи не спить. Багато цікавих і незвичайних звуків можна було почути в ньому і вдень, і вночі: гукання сов, шелест листя, спів птахів, дзюрчання води та багато іншого. Лісовик любив обходити свої володіння, він насолоджувався природою, яка створила його як свого вірного помічника. Але так само, проживши вже не одне століття, він встиг побачити багато і багатьох, щоб почати таємно бажати передати свою посаду комусь іншому. Хоча Лісовик чудово розумів, що не зможе знайти відповідну для себе заміну.

Зі старечих губ зірвалося тихе зітхання. Десь попереду почувся сміх дріад, які передражнювали ауку. Хазяїн лісу чудово знав, що зараз цей хлопчик образиться на них і побіжить скаржитися русалкам з Водяним, який не звертатиме на нього уваги, бо буде захоплений у гру в шахи з Болотником. Цю картину він спостерігав уже не вперше і чудово знав, чим це все закінчится. Він дуже добре вивчив цей ліс та всіх його мешканців. Лісовик усміхнувся краєм губ і здивувався тому, що дріади несподівано стихли. Він знову направив свій погляд у їхній бік, дріади зібралися навколо старого дерева і щось здивовано там розглядали, доки аука намагався, підстрибуючи за їхніми спинами, теж побачити щось незвичайне для їхнього лісу. Старий неквапливо підійшов до лісових дітей, які, помітивши його, відразу почали розходитися в сторони, дозволяючи підійти і побачити в корінні дерева плетений кошик, в якому лежали старі сірі ганчірки, а в цих самих ганчірках знаходилося дитя. Лісовик розгубився, коли величезні дитячі очі небесного кольору з цікавістю подивилися на нього.

- Вау! - здивовано скрикнув аука, вистрибуючи з-за спини старого і схиляючись над плетеним кошиком. – Це ж людина
- Немовля, - вирішив уточнити господар лісу, упираючись однією рукою об свою палицю. - Якщо вона тут, то десь неподалік має бути й мати.

Лісовик подивився на дріад, але ті заперечливо похитали головою, мовляв, не бачили ми тут більше нікого. Старий трохи насупився, а потім простяг руку до кори старого дерева, під яким був кошик. Він заплющив очі і побачив, як на світанку цю дитини сюди принесла молода дівчина. Вона покинула це дитя тут на вірну смерть, а сама пішла геть із лісу і навіть не обернулася, коли її дитина тихо захникала. Лісовий господар знову глянув на дитину в кошику, яке втомлено позіхнуло і смішно засмикало своїми маленькими ручками. Аука з цікавістю дивився на дівчинку, а його очі горіли неприхованим інтересом. Він подивився на Лісовика і з надією поцікавився:

- Ми ж залишимо її собі?

Старий хмикнув собі в вуса. Вперше за все його немале життя, хтось так легко залишив свою дитину на голодну і холодну смерть у його лісі. Він стукнув своєю палицею об землю, кошик в той же час піднявся в повітря разом із листям, що лежало поруч на землі. Малятко почало тихо пхикати, готуючись ось-ось заплакати, але коли листя почало кружляти в неї над головою, дзвінко розсміялася. Лісовик дивився на дитину, а потім кивнув своїм думкам, погоджуючись із чимось.

- Для початку покажемо її іншим, а там уже вирішимо, як краще вчинити, - спокійно виніс свій вердикт лісовий господар і рушив у бік річки.

Дріади, жваво шепотілися між собою, попрямували слідом. Аука ж побіг уперед, бажаючи першим розповісти русалкам та Водяному з Болотником про те, яку цікаву знахідку виявив він із дріадами під корінням одного дерева. Поки вони йшли, старий декілька разів обертався і дивився на дитину, яка вже встигла заснути. Здавалося, що їй навіть року не було, хоча Лісовик погано розумівся на людських роках, адже для них життєвий час протікав зовсім інакше.

Аука вже добіг до річки і явно встиг усе у фарбах розповісти, інакше як пояснити цікаві погляди русалок, які сиділи на березі і шепотілися між собою не гірше за дріад, а також серйозний погляд Водяного та Болотника, які відклали свою гру убік. Господарь лісу знову вдарив своєю дерев'яною палицею об землю, плетений кошик обережно опустився на пень недалеко від берега річки. Тепер малечу могли розглянути всі присутні: ті, хто був на суші і ті, хто був воді. Кожен розглядав немовля і думав про своє, але ніхто не поспішав переривати незвичайну для їхнього лісу тишу, що нависла біля берега річки на кілька хвилин. Дівчинка так само продовжувала міцно спати, навіть не підозрюючи, що зараз, вирішувалася її подальша доля.

- Давайте зробимо її русалкою! - запропонувала одна з водяних красунь, поправляючи свої світлі пасма впереміш з водоростями. – Ми з сестрами не будемо проти поповнення у нашій сім'ї.

Дівчата почали посміюватися і згодно кивати на слова старшої, а також вони кидали хитрі погляди у бік немовляти, так і бажаючи, щоб та опинилася у воді і стала однією з них.

- Ану тихо! – невдоволено гаркнув на них Водяний. - Мені і вас чотирьох у моїй річці достатньо, не вистачало ще однієї утопленниці!

Русалки ображено глянули на річкового господаря, але не сміли йому суперечити. Лише невдоволено перекинулися між собою парою тихих фраз, а потім зовсім стихли, чекаючи, що ж буде далі.

Хвіст Болотника невдоволено метнувся з боку в бік, він потирав своє підборіддя і хмурив чоло, старанно думаючи над тим, що робити з цією дитиною.

- Давайте віднесемо її до домових, а вони нехай підкинуть її комусь під двері, - несподівано повідомив він свою думку.

- А якщо люди вирішать, що вона підкидьок Опівнічниці? - подала голос одна з дріад.

- Люди бояться підкидьків, - підхопила її друга думка.

- Вони вважають їх дітьми демонів та іншої нечисті, - додала третя.