Розділ 46

Ми постійно щось здобуваємо і втрачаємо. Такий незмінний порядок плину часу, який підтримує існування вищої, шляхетнішої мети. Але ким би ти не був втрачати близьких завжди тяжко.

Жодні замовляння, жодні розмови з духами простору не допомагають звільнитися від тягаря болю і туги за тим, кого вже не повернеш із сірого небуття. А якщо цей хтось — твій улюблений син витримати такий удар майже неможливо.

Козацький вік зовсім недовгий. І кожен з них вважає за честь загинути в боротьбі, залишивши на вічну пам’ять тим, хто житиме потім, славу про свої подвиги.

Цього ж сподівався і Петро, син старого характерника. Він за вдачею виявився таким само палким, як і батько. Гордий кінь ніс його степом, а гостра шабля клала ординців під Очаковом. Ніхто не міг наблизитися до хлопця і розгадати секрет його невразливості.

Нічого не віщувало біди, але хмари вже почали затягувати небо над його головою. Той, хто завжди був на відстані кроку, навчаючись військової справи від козака, виявився запроданцем. Тепер про нього згадують лише з презирством.

Справжню причину цієї події так ніхто і не дізнався. Єдине джерело, яке розповідало про страшну трагедію — народна дума. Та вона мала в собі лише частинку правди. Через зраду джури Голуба Волошина вороги замислили вбити Сірченка, посеред трьох зелених байраків.

Зрозумівши свою помилку джура намагався врятувати козака. Та не існує нічого гіршого від пізнього каяття. Безжалісні яничари відтяли голови їм обом і порубали їхні тіла. Осиротілі батьки відчули як їхні серця мережать тріщини. Це підірвало здоров’я Софії. До самого кінця життя вона так і не знайшла спокою.

А характерник беріг у собі синове ім’я і продовжував свою справу, щоб той пишався ним з небес.