Глава 7

Написавши послання Рокрі, віддала служниці. Та зробивши уклін, швиденько кудись помчала, а повернувшись, відзвітувала про виконану роботу. Цікаво, як відбувалася відправка? Щось, на кшталт, магічного жука-сонечка?

Виявивши бажання прогулятися перед сном двором, Міргі повела мене на вулицю. Відчуваю себе собакою, чесно слово.

До саду Міргі провела якимось боковим шляхом. Спустившись по широких сходах, пройшовши по доріжках, що приємно шаруділи гравієм, які освітлювалися дрібними ліхтариками у формі квітів, я опинилася в мерехтливому саду. По-іншому і назвати не можу. Він дійсно весь мерехтів! Від короткої травинки до дерев, що схилили свої гілки, посипані квітами до землі.

Густий вечір, що почався, приніс з собою свіжість прохолоди, солодкість нічних квітів. Неспішно крокуючи вздовж клумб, посміхалася як дитина, як побачила казку. В принципі, так воно і було. Маленький куточок виявився воістину казковим і прекрасним. А чого варті величезні світлячки розміром з долоню! Жуки тихо дзижчали та літали над мерехтливими квітами за формою схожими на зірки: червоними, оксамитово-синіми і білими. Інша частина світлячків купалася в листі дерев підсвічуючи і без того крони, що сяяли.

- У цього саду є назва? - провела рукою по гострим краях квітів відзначаючи надзвичайну м'якість пелюсток. Зачерпнула води з мармурового, маленького підсвіченого фонтанчика.

- Сад Світлячків, - бадьоро відповіла служниця.

- Тут чудово і так заспокійливо.

- Тут є альтанка з видом на ставок з коропами. Можна влаштовувати чаювання в сонячні дні, - оповістила дівчина, тихо слідуючи за мною на крок позаду.

- Чудово! Так і будемо робити, - я мрійливо прикрила очі, а потім так само різко відчинила. Про що я несу! Яке чаювання біля ставка, збираюся ж додому. Але ж можна спробувати один разок?

Присівши на лавку і витягнувши ноги, закинула голову, і крізь рожеві пелюстки спрямувала погляд в нічне небо. У Межсвітті сузір'я шалено яскраві, їхній блиск може посперечатися з блиском коштовностей якої-небудь цариці або сучасної модниці. Круглий місяць, що дарує холодне, але в той же час заспокійливе світло, м'яко і велично ковзав серед розсипу своїх скарбів.

Дівчина, що стояла поруч зі мною, теж милувалася нічний красою природи: золоте волосся були туго скручені в джгут на потилиці, такого ж кольору вії були немов посипані блискучою пудрою.

- Міргі, ти ж не людина... - я замовкла обдумуючи як краще висловитися. Досі безтурботне обличчя набуло заклопотане вираз, а в зелених очах відбилося німе очікування. - Розумієш, я з іншої реальності і не можу відразу зрозуміти хто переді мною стоїть. Мені сказали, що людей тут дуже мало, а ти схожа на людину. Хоча, я знаю, що це не так. Хто ти, Міргі?

- Дріада, діна. Лугова дріада, якщо бути точніше, - з лагідною усмішкою відгукнулася Міргі.

- Давно ти тут працюєш? І, чи багато вас в Сершелі?

- Я не рахувала, - знизала гострими плечима дівчина. - Німфи, та й всі чарівні істоти, живуть довго. Часом просто перестаєш стежити за часом. А таких як я в замку багато. Ми стежимо за садом.

- Напевно тобі дуже складно перебувати поруч зі мною весь день, а не на свіжому повітрі? - десь читала, що дріади люблять свободу і природу. Вони ж її діти.

- Не так сильно, як могло бути. Тим більше, я не завжди з вами, діна, і можу гуляти в вільні години. Але мені приємно, що ви висловили турботу про мене, діна.

Подув вітер викликав натовп мурашок. Здригнувшись, обхопила себе за плечі.

- Мабуть, я нагулялась.

Встати з лавки не встигла, як слух вловив швидкі кроки з того боку, звідки я з Міргі прийшла. Повернула голову, та так і примерзла до дерев'яного сидіння. В нашу сторону крокував господар замку. В кожному його русі відчувалися грація і полум'я небезпеки. Високий і ставний, Аодх твердо і цілеспрямовано крокував до нас. Яскраво-сині очі виділялися на засмаглому з хижими рисами обличчя двома вуглинками, що палали синім полум'ям. Чорне волосся, зібране у високий хвіст, ворушилося від вітру, що піднявся. На згині однієї руки лежала чи шаль, то чи плед.

Розвинути думку на цей рахунок не вийшло, так як сід швидко скоротив відстань, одним чітким рухом накинув мені на плечі... Так, це виявився плед: легкий і в той же час теплий.

- Я за тобою, найдорожча дружино.

Захотілося скинути плед і відштовхнути простягнуту руку. Але... Швидко кинула погляд на Міргі - не можна. Довелося прийняти простягнуту долоню.

- Як тобі сад? - люб'язно поцікавився Аодх, погладжуючи великим пальцем мою долоню. По тілу миттєво полилося заспокійливе тепло. Знову магія?

- Він прекрасний, - не стала кривити душею. - На Землі таких садів немає. Принаймні про такі не знаю.

- І це лише мала частина того, що ти бачила, Ліє. Двір величезний, як і замок, в ньому багато цікавих куточків. Можу завтра влаштувати екскурсію.

- Не варто, - поспішно відмовилася я, він же начебто не горів бажанням сам мене супроводжувати по своєму будинку. - Міргі прекрасно впорається з роллю гіда.

- Не опираєтеся мені, Ліє, нам ще спати в одному ліжку. Хіба забула обіцянку?

- Ні, - хоча зізнатися - так! - Але, хто ще порушує правила? - тихо поцікавилася, обертаючись. Міргі слідувала на пристойній відстані і наша розмова чути не повинна.

- Всі повинні бачити, що ми любимо один одного. Якщо буду триматися від тебе на відстані, сама подумай, підуть неприємні чутки. Хіба вони потрібні тобі? Та й... - Аодх осікся, ніби різко передумав говорити.

Ну а хто йому винен? Повів би себе по-людськи, може, все по-іншому і склалося. Але мене незабаром тут не буде. Дуже на це сподіваюсь. А на рахунок поцілунків і обіймів... Що ж, мабуть доведеться потерпіти. Втім, його дотики не були мені огидні, навпаки. Тіло реагувало на його близькість і погляд кожною клітинкою відгукуючись теплом. А його низький голос, прокочувався в мені м'якими вібраціями. Я розуміла, що тіло на нього так реагує через ту ніч. Адже як не крути, грубий він не був, а ось розум не бажав піддаватися хотінню тілесного.