Спалений міст

Глава 5

Після тієї сварки Аліна ще довго не хотіла розмовляти зі мною. Досі ображалася за те, що я так і не взяв гроші в її матері. Однак я свого рішення не збираюся змінювати. Мені не потрібно це все, і ми впораємося вдвох. Проте за кілька днів вона повернулася пізно та дуже щаслива, хизуючись новим телефоном. Ніби це подарував їй тато, адже в неї скоро іменини. І я не звернув на це увагу, але даремно. Хіба міг я підозрювати в чомусь дівчину, що так відчайдушно кохав? Звичайно ні. Я був ніби засліплений нею, вірячи кожному слову. Та наступний крок до змін стався буквально за тиждень. І в той день все змінилося.                                                                                                          

Я повертався з роботи досить пізно, адже довелося затриматися. Та я був задоволений, адже вдома на мене чекала кохана дівчина та той родинний затишок, що вона створювала кожного дня. Але останнім часом я почав помічати, ніби все змінюється. Аліна все частіше намагалася уникати мене, пропадаючи зі своїми подругами. Я вірив їй і знав, що там нічого не може бути, але все ж певні сумніви гризли мене.                                                                                                                                             

- Вадиме. - покликав мене знайомий голос.                                                                       

Обернувшись, я побачив Віталіка, свого колишнього однокласника. Він був одним з найпопулярніших хлопців всієї школи, і про нього мріяла кожна. Однак йому ж подобалася Аліна, яка обрала не його. За це він мене відверто ненавидів, проте все змінилося під час останнього дзвоника. Він попросив пробачення за свою поведінку, а я ж навіть не звернув на це уваги. Дороги життя розвели нас зовсім по інші сторони, та я чув, що хлопець працює директором ресторану, займається музикою та збирається одружуватися. Але чи правда це...                                                                                                         

- Привіт, друже. - він похлопав мене по спині. - Сто років тебе не бачив. Як ти? Як життя молоде склалося? Вже треба брати автограф в талановитого сценариста.                                    

- Та яке. - розсміявся я. - Працюю в автосервісі, хоча університет таки закінчив. Але, як виявилося, талант мало кому потрібен, а нам з Аліною потрібно було на щось жити. От і довелося працювати так, а потім вже подивимося.                                                                                                          

- Так ви все ще разом.                                                                                                          

Віталік не виглядав засмученим цим фактом, але був неабияк здивований. Невже наші однокласники думала, що наші стосунки навіть не доживуть до спільного проживання? Але щось мені підказувало, що думав хлопець зараз зовсім про інше.                                                                       

- Тебе дивує це? - перепитав я.                                                                                                         

Це в школі я би міг боятися заговорити з кимось, адже був досить слабким та невпевненим в собі. Та за час роботи в автосервісі я став більш черствим до такого. Я навчився захищати не лише себе, а й свою кохану дівчину. Та не думаю, що зараз мені це знадобиться...                                                       

- Просто... - Віталік ніби не хотів говорити далі. - Бачу я твою Аліну досить часто в нашому ресторані. І вона ніколи не буває саме. Інколи з подружками, але все частіше з хлопцем. Тому я і думав, що ви не зустрічаєтеся вже.                                                                                                                               

Ця новина буквально збила мене з пантелику. З яким хлопцем вона може бути в ресторані? А з подружками... Звідки в неї гроші на ці дорогі розваги? Невже таки бере в своїх батьків? Однак я не хотів зараз перед колишнім однокласником розігрувати якісь сцени ревнощів, тому мені просто потрібно поговорити з дівчиною.                                                                                                         

- Можливо це просто її знайомий. - потиснув плечима я, розвертаючись аби вже піти. - Ти ж пам'ятаєш Аліну, вона любить спілкуватися.                                                                                                          

- А цілувалися вони теж по-дружньому? - посміхнувся Віталік.                                                              

- Що? - я різко обернувся до нього.                                                                                                         

- Цілувала вона того хлопця, тримала за руку. А ще він їй дарував подарунки. Останній раз це був телефон, а до того я не придивлявся. - він якось дивно дивився на мене, з сумішшю жалості та насмішки. - Вона зраджує тобі, Вадиме. Розумієш? Твоя Аліна сама звичайнісінька шльо...          

Але договорити він не встиг, адже я різко замахнувся та вдарив його в обличчя. Сили я приклав достатньо, проте нічого його не зламав. Хоча в мене було таке бажання. До хлопця ж одразу підбігли його друзі, та він знаком показав не наближатися. З носа текла кров, та він не був розлюченим. Принаймні удару у відповідь я не отримаю.                                                                                            

- Добре, заслужив. - погодивс він. - Але ти придивися до своєї дівчини. Ти її кохаєш, а вона тебе? - я розвернувся та пішов геть, але до мене долинули його слова. - Ти ще не раз згадаєш те, що я тобі говорив.                                                                                                                                             

І його слова стали пророчими, адже не на хвилину не покидали мене протягом всієї дороги додому. Чи міг він помилитися? Або зробити це спеціально, щоб помститися за шкільні роки. Та як він міг вгадати з телефоном? Ні, я не хочу в це вірити. Зараз я прийду додому, розкажу про це Аліні і ми разом посміємося. Все прийде в норму, я вірю в це. Тим паче наше кохання здатне пережити й не таке. А я ж їй збирався скоро освідчитися. Вже добре, гроші на весілля візьмемо в її батьків і влаштуємо все так, як вона мріяла.                                                                                                                                            




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше