Глава 23

Я активно почав роботу над фільмом. Мама ж повернулася з Парижа, і в них з тіткою Лідою було стільки вражень. А які вони сувеніри привезли... Назбирали всім знайомим та родичам, ще й примудрилися якось витрати не всі гроші. Просто унікальні жінки. Здається такий талант є лише в них. Але я був неймовірно радий, що їм все ж дуже сподобався відпочинок. Тепер вражень їм вистачить надовго. Я ж нарешті зможу повернутися на свою квартиру. Як я скучив за нею. Ніколи не думав, що буду якось прив'язаним до певного місця. Але як каже Віталік — роки вже дають знати про себе. Хоча мені ще немає навіть двадцяти п'яти. Що ж буде у п'ятдесят... Хочеться вірити, що я буду веселим дідуганом, який все так само відривається на сцені зі своїми друзями.                                   

Зараз же мене в усьому підтримували не лише друзі та мама, а ще й Ліля. Так якось сталося, що в один момент ми прийняли рішення спробувати побудувати стосунки. А я ж чомусь порівнював їх з тими, що в мене було з Аліною. І якщо попередні ґрунтувалися на коханні та пристрасті, то тут скоріш на взаємоповазі та розсудливості. Ми старалися усюди знайти компроміс, якось не зачіпати особистий простір одне одного. І може це через те, що ми стали старші. Та я все ж думаю, що це через відсутність сліпого одностороннього кохання. Цього разу міст тягнеться від обидвох берегів річки. Я і Ліля вже сформовані особистості, які мають певні досягнення в цьому житті. Ще й ми не залежимо від матеріального становища.                                                                                                                                

Дівчина кожного разу приходила на мій виступ в пабі, аби просто підтримати. Вона досить швидко знайшла спільну мову з Аньою та Каріною, дружиною Макса. Дівчата одного разу навіть намалювали для нас плакат. Це виглядало досить по-дитячому, але ми були неймовірно щасливими. Та для мене було головне, що моя дівчина підтримувала мене в усьому. Навіть якщо вона і мала якісь свої плани, то обов'язково скасовувала їх, аби бути поряд. І я готовий робити те саме й для неї. От і в той вечір вони сиділи за нашим столиком, а ми грали дві своїх нових пісні. Вже після виступу до нас підійшли кілька людей, скажімо так наших перших фанатів, яких ми щиро любили. Вони фоткалися чи просто розмовляли з нами. І деякі люди спеціально сюди приходили лише заради таких собі мініконцертів. Вже коли ми сіли за столик, до нас підійшов якийсь чоловік. Він виглядав досить недоречно тут, адже був у костюмі, явно дорогому. Цікаво, і що він тут забув?                                                                      

- Доброго вечора, ви гурт "Timecode"? - хотілося відповісти якось уїдливо, але я ледве стримався. - Мені потрібно з вами поговорити стосовно однієї справи.                                                                      

- А може не зараз? - запропонував я.                                                                                                  

В цей час мені не хотілося ні з ким розмовляти, а лише випити пива та провести час з друзями. Моя ж рука зручно вмостилася на талії Лілі, притягуючи ближче. Однак мені здавалося, що дівчина знає цього чоловіка, а тому суворо подивилася на мене. Ну добре, я не хочу, аби вона ображалася на мене. Це мені точно не на руку сьогодні. Тому я просто здався, і трохи посунувся, потягнувши Лілю за собою. Таким чином чоловік зміг сісти та ще раз уважно подивитися на всіх нас. Так, питання хто він такий нікуди не зникло.                                                                                                                                   

- Що ж, у вас дуже самобутня і крута музика. Чесно, коли ми вперше почули, то не одразу повірили, що ви досить непрофесійний гурт, який немає продюсера. - посміхнувся він. - І ви молодці, що почали писати пісні англійською.                                                                                                                            

Це справді так, адже останнім часом ми вирішили починати орієнтуватися на зарубіжного слухача. Все-таки в Україні поки важкувато з рок-музикою, хоча конкуренція в рази менша, ніж для прикладу в Америці чи в Великій Британії. Але поки не дуже то й добре сприймають в нас такий жанр. Так от, ми брали вірші Макса і намагалися разом з Віталіком їх перекладати англійською. І хоч спочатку виходило не дуже, та все ж згодом в нас почали з'являтися справді круті пісні. А от стосовно продюсера... Так, на жаль нами поки ніхто не зацікавився. Але для чого це говорить цей чоловік?                                   

- Моє ім'я Макар, я представник продюсерського центру Production. Так от, нашому керівнику сподобався ваш кліп та пісні, і він хотів би запропонувати вам співпрацю. - він нам широко посміхнувся. 

- А чого він сам тоді не прийшов? - подав голос Макс, за що отримав удар в плече від дружини.      

Ну звичайно, що він має інакші справи, ніж ходити на такі зустрічі. А я ж на мить задумався. Я чув кілька разів про цей продюсерський центр. Він досить відомий, і працює з багатьма зірками сучасності. Однак я не пам'ятаю, аби вони починали працювати з рок-гуртами. Чи може це такий експеримент для них? Та ще вони б ніколи не запропонували співпрацю комерційно невигідному проекту. А значить ми все ж приречені на успіх.                                                                                                                      

- Які умови? - врешті запитав я.                                                                                                         

- Це ви все маєте обговорити безпосередньо з Дмитром Сергійовичем. Він вас все пояснить, розповість про умови контракту. І я сподіваюся, що наша співпраця з вами буде довгою. - він дістав візитівку та протягнув її мені. - Завтра о шістнадцятій годині ми чекатимемо на вас за цією адресою. - Макар встав з-за столу. - Якщо ви сумніваєтеся чи варто приходити, то добре подумайте. Такий шанс дається не багатьом рок-гуртам. Тому, не впустіть його.