Розділ 4. Викриття.

Пручалась і виривалась з усіх сил, але подужати нападника не могла. Він затягнув мене за ріг та боляче притиснув до стіни, розвернувши до себе обличчям.

- Не бійся, красуне! Боляче не буде! – дмухнув перегаром, стягуючи мою білизну.

Вдарила ногою у пах. Він застогнав, але зі сталевих обійм не випустив. Лиш на секунду відпустив мою руку і вдарив щосили у підборіддя. Світ закружляв перед очима, відчула, як осідаю та втрачаю свідомість. Ні, тільки не це!

Раптом, позаду нападника, почула різкий свист гальм мотоцикла. Хтось з силою шарпнув його від мене. Чоловік у шкіряній куртці щосили почав гамселити кривдника на тротуарі. Опустилась на коліна – ноги перестали тримати. Нападник впав та застогнав. Незнайомець підбіг до мене та підхопив на руки. Поглянула в обличчя свого рятівника і обімліла - Вік!

Він швидко підніс мене до свого мотоцикла й всадив на сидіння.

- Триматись за мене зможеш? – стурбовано запитав.

- Так,- прошепотіла тремтячим голосом.

- В лікарню? - з болем зазирнув у очі.

- Ні, все гаразд, нічого не сталось, - ледь вимовила від шоку.

Вік зняв свою куртку і накинув на мене, застібнувши під саму шию. Потім надів шолом і застрибнув на залізного коня. Поглянула на того, хто ледь не зґвалтував мене. Юнак лежав і стогнав на бруківці. До нього з-за рогу підбігли друзі. Ми встигли поїхати до того, коли вони зрозуміли у чому справа. Це добре. Не хочу, щоб Вік знову встрявав у бійку.

Притиснулась до його спини і обійняла за талію. Нічне місто замаячіло яскравими спалахами. Я не боялась ні швидкості, ні чоловіка, що урятував мене. Не думала куди він їде – було байдуже, аби подалі від того клубу. Відчувала, що я у безпеці.

- Вибач, не знаю де ти живеш, тому привіз до себе, - Вік заглушив мотор в елітному жилому комплексі у центрі Києва. - Тобі потрібно заспокоїтись, - говорив він, знімаючи шолом з моєї голови. – Ходім, я тебе чаєм напою, переодягнешся у щось більш суттєве, посидиш, а потім відвезу тебе куди ти скажеш, - з ласкавою посмішкою промовив він.

- Я не ходжу у гості до незнайомців,- з острахом поглянула на нього.

Після пережитого, тепер не знаю чи можна так необачно погоджуватись на цю пропозицію. По-суті, я не знаю Віка. Він посміхнувся, розстібнув куртку на мені і дістав із внутрішньої кишені права. Взяла їх до рук і прочитала: «Маркевич Віктор Богданович». 29 років і він дійсно живе за цією адресою.

- Тепер зрозуміло чому ти Вік, - прошепотіла віддаючи йому документи.

Він лише підвів брову і злегка кивнув головою. Юнак допоміг дістатись квартири та відправив у душ. Гаряча вода враз перемішалась зі сльозами, але принесла полегшення. На вішаку знайшла його банний халат і одягнула.

- Там в кімнаті, приготував тобі речі, - тепло поглянув на мене Вік, коли зайшла до кухні. – Вони мої і трохи завеликі, але наразі кращі, ніж твоя тонка сукня.

- Дякую, - зніяковіло посміхнулась йому, сідаючи до столу.  

Вік поставив переді мною чашку із запашним чаєм і кусок тортика «Наполеон».

- Вибач, гостей не чекав, тому це все, що є, – ніжно промовив, роздивляючись моє обличчя.

- Дякую, - відсьорбнула гарячий напій.

- Як ти, Іринко? – злегка погладив синяк на моєму підборідді.

Від цього жесту у мене мурахи пробіглись по шкірі.

- Усе гаразд, - прошепотіла, тонучи у його синіх очах.

Він забрав руку і суворо запитав:

- Як ти взагалі там опинилась?

- Вирішила піти відпочити трохи з друзями, - опустила очі додолу.

Правду сказати не могла, а брехати не вміла. Зашарілась.

- Виходить, що мене відшила, а сама пішла розважатись?

- Якось так, - прошепотіла у відповідь. – Не ображайся, так вийшло.

- Я не ображаюсь, - сумно промовив він, - добре, що цього вечора теж був там і встиг вчасно.

Ми розмовляли цілий вечір. Я й не помітила, як за кілька годин уже сміялась з його історій і відчувала себе, як вдома - затишно. Говорили про усе на світі, навіть про мрії. Я розповіла, що мрію побувати в Перу у древньому місті Мачу –Пікчу, а Вік мріяв про родину. Батька він не знав, а мати померла два роки тому не дочекавшись операції на серці. Операція була дороговартісна. Вік знайшов гроші і йому залишилось зібрати тридцять тисяч гривень, але він не встиг. Тепер він жив сам і був фрілансером – розробляв комп'ютерні програми на замовлення.

А потім він поцілував мене – ніжно і водночас пристрасно. Я не пручалась, бо й сама цього хотіла. Цієї ночі я залишилась у нього. Взагалі ніколи не маю інтиму із першим ліпшим, але Вік був не таким. Він здався мені таким рідним, таким знайомим, таким моїм.

На ранок не знайшла його у ліжку поруч себе. На подушці записка: «Іринко, вийшов за кавою, скоро буду!». Одягнулась у його спортивний костюм. Поглянула у дзеркало на шафі, яка була відкрита навстіж. На хвилину міг погляд зачепився за дві пари чорних кросівок унизу. Враз, ніби блискавкою пройняло. «Найк» - обидві пари із колекцій, які носить хакер. Не може бути! Озирнулась. Помітила ще одну зачинену кімнату. Зайшла. Серверна із трьома найновітнішими комп'ютерами. Трясця! Повернулась до шафи і уважно проглянула одяг. Моя надія на помилку танула із кожною впізнаваною кофтиною.