13 Руся

- Вас? – у Бенна очі на лоба полізли. – Ти вже йдеш?

Не йду, а біжу! Я катастрофічно запізнювалась. Якби тільки знала, що ту ідіотську качку готуватимуть настільки довго… Її наче з інкубатора вирощували. Та й було б на що час витрачати. Порції жлобські, а смак нічим не кращий за шаурму на вокзалі. Навіщо переплачувати? Зради понтів?

- Так. Пробач…

Алекс ошелешено хапав повітря ротом. А поки він гадав, що б такого відповісти, я відсунула свій стілець й прожогом кинулася до виходу. Швейцар вклонився, ніби я була якоюсь королевою, відчинив мені двері.

• Благодарочка!

Я вийшла на проспект, озирнулася по сторонах, шукаючи хоч якийсь вказівник до метро. Довелось, вмикати навігатор, аби розібратися в які дебрі мене завіз Бенн. Прекрасно, до Троєщини хрін перти знає скільки. Вирішила викликати таксі, бо на дорогу громадським транспортом вб’ю більше двох годин. Щойно почала набирати номер «ЕкономТаксімо», як телефон сколихнувся від дзвінка мого «ненаглядного».

- Руслано, ти забула свій пакунок.

- Бляха! Тобто…

- Я можу завезти його тобі додому, - з надією запропонував він.

Ага, щас! Знаю я, для чого йому хочеться приїхати. Не обломиться.

- Ні, краще почекай мене біля ресторану. Зараз повернусь! Дякую.

Довелось трусити горбом назад. Це ж треба було так лохонутись! Цілий день носитися з тим спінінгом, аби в результаті залишити його в ресторані. Молодець, Русік.

Бенн смиренно чекав біля входу. На якусь мить мені навіть стало соромно перед ним, але щойно я згадала про мотиви його ввічливості, все відразу повернулося на свої місця.

- Що б я без тебе робила, - зітхнула, вириваючи пакунок з його пальців. – Вкотре виручаєш.

Хитрюга ледь помітно усміхнувся.

- Тоді я заслужив на винагороду. Хоча б кляйн…

Довбана німецька! Я дупля не відстрелювала, що він має на увазі. Кляйн – знайоме слово. Я точно таке десь чула. Точно! Кевін Кляйн – бренд труханів. Ого, збоченець! Нащо йому моя білизна?

- Ми ж в громадському місці! – вигукнула я.

- То й що? – і бровою не повів. – Ти соромишся?

- Звісно! Може, у вас за кордом це нормальна практика, але українки не розраховуються трусиками за вечерю.

На жаль.

- Про що ти? Я не лізу до тебе під спідницю! – Бенн відсунув комір сорочки, ніби йому забракло повітря. – Якщо ти сама цього не хочеш… Бо в такому випадку…

- Ні! Принаймні, не зараз.

- Я лише натякав на поцілунок в щічку чи обійми.

- Он як? Сорян… – настала черга мені ніяковіти. Щоб остаточно розібратися в ситуації, я знову дістала телефон, увімкнула гугл-перекладач і перевірила значення того підступного слова.

«Кlein» – з нім. «маленький».

Ну я і вася! Наступного разу тричі думатиму перед тим, як щось казати. Срамота та й годі.

- В будь-якому випадку, я не хотів тиснути на тебе, - знову озвався Бенн. – Вибач.

- Все добре, - я поспіхом чмокнула його у щоку. Ммм… знову цей аромат. Суміш парфумів та лосьйону після гоління. Так би й занюхала цього паршивця! – Але справді треба бігти. Побачимось!

Гайнула світ за очі, щоб він не встиг наздогнати мене. Опинившись на безпечній відстані, на задньому дворі якоїсь елітної багатоповерхівки, я нарешті викликала таксі.

- Тільки швидше! – кинула до водія. – Я сильно запізнююся!

- Всі ви запізнюєтесь… А штрафи платити мені… - пробурмотів він.

Київ повільно, але впевнено поринав у сутінки. На шашлик я вже не встигла, але до останнього сподівалась, що хоч торт вони без мене не з’їли. Від голоду вже живіт бурчав. А якщо відкинути жарти, мене просто муляла совість перед корешом.

Таксі дісталось потрібної адреси. Я відкрила дверцята, аби вийти, й завмерла. Прямо під моїм під’їздом стояла поліцейська машина – поганий знак. Я поспіхом забігла в будинок, піднялася на поверх Боді, аж раптом мої перестороги справдилися – копи приїхали саме до нього.

- Що тут сталося? – намагалась дізнатися, пробираючись крізь своїх знайомих, що товпилися біля входу. – Гей, народ, розступіться!

Товстий коп кинув на мене зневажливий погляд.

- Битовуха, - коротко пояснив його напарник. – Нажрались та поцапались. Звична справа… Один втік, іншого забрала швидка.

- Кого забрала?

- Бодю, - підказав Вітьок, який раптом опинився поряд. – Та ти не хвилюйся, там чисто шнобель розквашений. Не в перше вже…

Безперечно, махач на святах – звична річ. Як правило, через пару днів ніхто навіть не може пригадати його причину. Проте з Вітя виглядав якось напружено, він озирнувся й кивнув мені:

- Вийдемо?

Я мовчки пішла слідом. Ми не розмовляли поки не дісталися напівзакинутого дитячого майданчика. Пара підлітків, побачивши мого другана, поспіхом шуганули в кущі, звільняючи для нього лавку.

- Тут таке лайно, Русік… - почав він, дістаючи цигарку. – Мужики не просто по п’яні подралися. Сява бухтів, що ти через мутки з мусорами відреклася від своєї компанії. Типу, коли таке було, щоб хтось із нас пропускав днюху кореша? Бодя захищав тебе, ну там слово за слово….

- Сява – падло, - з гіркотою постановила я.

- Якщо вже на те пішло, то не один він так налаштований. Ми ж не знаємо всього… - видихнув їдкий дим. - Контракти ваші не читали. Раптом завтра ти і нас мєнтам здаси.

Від обурення мені захотілося зарядити Вітьку добрячого підсрачника.

- Що? Ви здуріли?! – зашипіла на нього. – Як вам взагалі таке у голову стукнуло? Я – здам, та я ж заради вас це й роблю, козли невдячні!

- Опача! А ти вже й заплутуватись почала. Спершу ж казала, що заради себе і діда. В чому річ, Русю? Краще зізнайся по-хорошому…

Я не вірила своїм вухам. Один з моїх найкращих друзів і погрожує? Реально?

- А то що? – процідила, дивлячись в його сп’янілі очі. – Зустрінете мене в темному переході? Притиснете до стінки? Бляха-муха, Вітя, ми виросли разом, пройшли крізь вогонь і воду, та попри це я не заслужила на банальну довіру? Все, в чому я перед вами завинила – запізнилась на довбану вечірку!