19 Руся

Між нами нічого немає. Я лише виконую свою роботу. Це ж добре, що вона починає приносити задоволення. І це аж ніяк не означає, що я схибила. Лише краще занурююсь в образ. В образ безмозкої дурепи, яка тане від лестощів Бенна. Насправді він мені абсолютно байдужий. Воопщє… А той мандраж поряд з ним через те, що давно не мала близьких стосунків. Ось покінчу з усім, і знайду собі когось. Щоб був схожий на Алекса, але любив мене по-справжньому.

Я сиділа під зеленим шатром Оболонь і сьорбала холодний квас з пивного кухля. Хоч і знала, що Алекс зазвичай тусується в центрі Києва і у наші хащі не забрідає, та про всяк випадок сховалася під бейсболкою й широкими сонцезахисними окулярами. Можна тільки уявити його реакцію, якби він побачив мільйонерку-Руслану в такому генделі.

З-за рогу почувся французький реп. Я відразу зрозуміла, що це наближається Бодя. Таку муйню у  нас на районі слухає лише він… Хоча ні, завдяки його бісовій портативній колонці «насолоджуватися» доводиться усім в радіусі десяти метрів.

-  Які люди і без охорони! – вигукнув він, падаючи на стілець навпроти. Про його нещодавню бійку, нагадував лише синець на переніссі. Не страшно, можна замазати тоналкою.

- Та бачу, скоро дійсно доведеться охорону наймати… Особливо після заяв Вітька.

Бодя відразу зробився серйознішим, прикрутив музику і жестом наказав власниці закладу налити йому пива.

- То ти в курсі?

- Звісно. Спасибі, що заступився за мене.

- Ті сцикуни бояться, що ти їх здаси, - відпив відразу пів келиха, - Але я тобі вірю, гадом буду якщо брешу.

- Та знаю, що не брешеш. Саме тому я до тебе й прийшла. Справа є.

- Мусорам не допомагатиму! – відразу напружився.

- Вони тут ні до чого… Коротше, слухай.

Я коротко переповіла Боді свій задум. Спершу мене насторожував його скептицизм, але коли мова зайшла про двадцять відсотків добичі, контакт налагодився. Де б він ще отримав стільки грошей за одну єдину бесіду?

- Ризики мінімальні, а прибуток обіцяє бути пристойним, - підсумувала я.

- Думаєш, він не здогадається про підставу? Наскільки я зрозумів, цей Бенн теж не пальцем роблений.

- Та годі! Він всього-на-всього альфонс. Тим паче я буду поряд, відволікатиму його увагу на себе.

- Треба підготуватися…

- Костюм одягнеш той, що ми торік в секонді вкрали. Розумні фразочки я тобі накидаю ввечері. Все буде зашибісь.

- Але ж можна, якщо щось піде не за планом, стукнути його по макітрі й змитись?

 Не треба бити мого шахрая! У нас ще пікнік заплановано…

- Бажано, без цього.

- Ой, ця діпламатія… Ну добре! Порішаємо, Русік.

Бодя – людина надійна. Якщо вже погодився, то не підведе. На якийсь час я могла перевести подих, а тому вирішила навідатись додому. Дід якось занадто яро запевняв мене, що добре почувається. Нюхом чуяла щось неладне...

Піднялася рідним під’їздом. Після моїх хоромів він виглядав ще страшнішим. Сміття, лушпиння від насіння, недопалки, матюки на стінах. Ну гаразд, декілька з них написала і я… Але то було вже давно, можна сказати у дитинстві. Добре пам’ятаю той випадок. Бабуся змушувала пертись у музикалку, я ж ті заняття терпіти не могла. Кортіло з пациками пляшки збирати, щоб купити петарди, а не оте все. Ну ось в пориві гніву й видряпала ручкою всі брудні словечки, які знала. Бабуля до останнього дня життя думала, що то наркомани поверхом нижче. Наївна.

В квартирі знову смерділо каналізацією. Наче до черепашок-ніндзя завітала, а не додому.

- Діду, - покликала я. – Ти тут?

- А де ж мені бути? – почувся його слабкий голос.

Я пройшла в кухню й завмерла в одвірку. Дідусь виглядав геть погано. Блідий, як смерть, мішки під очима… Тремтячою рукою він розмішував цукор у чаї, але не встиг витягнути ложку, як зайшовся протяжним сухим кашлем. Чашка захиталась, а напій вихлюпнувся на скатертину.

- От, собака… - вилаявся дід й потягнувся за рушником.

В мене защемило на серці він такого видовища. Подумати лишень, поки я дупою шкіряні дивани мну, єдина рідна людина задихається у цій коробці з пліснявою. Все, дістало!

- У мене хороша новина. Путівка в санаторій вже майже готова!

- Ти таки витратила гроші? –промовив з таки сумом, наче я програла їх в ігрові автомати. – Ну нащо?

- Щоб ти був здоровий. Невже не ясно?

Дід приречено похитав головою. Нехай злиться, якщо йому так подобається. Насправді ж я знала, що він пишатиметься мною, коли нарешті дістанеться Карпат. Хоч на старості щось цікаве побачить.

- Я цілком здоровий!

- Ти себе у дзеркало бачив? Як мрець.

- Аристократична блідність завжди в моді, - от впертості йому не позичати.

- Не знала, що походжу з сім’ї аристократів… Давай, допивай свій чай, і будемо збиратися. Поки що поживеш зі мною.

- Ще чого.

- Будь ласка… - спробувала вигадати вдалий аргумент. – Будинок великий. Мені там страшно самій!

- Брехло мале.

- Гаразд, давай на чистоту, - підсунула ослінчик й присіла поряд. – Я боюсь, що в цьому крисятнику ти банально не доживеш до санаторію. Діду, ну будь ласка. Ти – все, що в мене залишилося. Дозволь хоч трішечки потурбуватися про тебе.

- Заведи собі собаку.

- Ти кращий за собаку. В тебе пенсія є, і на килим не надзюриш.

- Ну щодо останнього я б не був таким впевненим…

Я обійняла старого за плечі.

- Поїхали зі мною… Будь ласочка.

- А ти гарантуєш, що коли я повернуся з того санаторію, тут не  житимуть нові люди? Може, вже щось намухлювала з документами…

- Та кому ця діра потрібна? – розсміялася я.

- Нерухомість у столиці, все ж таки.

- Як залишишся тут, то скоро й сам станеш нерухомістю. Дідусю, ну не ламайся, поїхали?

- Ай, біс з тобою! Не відчепишся ж.

Чудово! Ну перенесу пару побачень на територію Бенна – не проблема. Головне, що за діда не перейматимусь.