22 Сашко

От повезло так повезло! Моя принцеса нарешті дала мені зелене світло. Ну а те що дідо там у неї з прибабахами, то фігня. Мені з ним не жити.

От тут я задумався куди мені запросити Русю після «Велюру». Ну не в ресторан же знову. І авжеж не в готель, набридло вже, якщо чесно, гроші витрачати. Тож краще вже до себе додому.

Але варто було переступити поріг квартири, як я зрозумів, що моя ідея на грані краху! Бо на гостьовому дивані, задерши дупу до гори і виставивши сімейні труселя в клітинку, хропів Толік. Такого домашнього улюбленця Русі не продемонструєш. Цей відразу здасть мене з потрухами. І про Кривий Ріг і про Пауліну свою, тобто нашу, все-все розтеліпає. Що треба і що не треба, ще й так гучно, що всі сусіди поверхом нижче будуть в курсі.

Треба від Толіка спекатися і якнайшвидше. Романтичний вечір у мене вже завтра.

-  А ти чого не на роботі? – я неввічливо кинув в Толю подушку, яку підняв з підлоги.

- Та щось мені не добре, - приятель перевернувся на спину, демонструючи пожмакане бліде обличчя.

-  Ти що знову кров здавав? – помітивши свіжий пластир на руці запитав у нього.

- Ага.

- Здурів?

- Там вино дають донорам, - розсекретив причину свого нездужання друг.

Я перевів подих. Якщо справа  в затяжному похміллі і втраті крові, то до завтра цей підсвинок оклигає.

- Ти коли від мене вже думаєш з’їхати?

- Не знаю, - Толік спробував знизав плечима, але відразу ж скривився. – Води дай, а?

- Толю, ти обіцяв знайти кімнату в гуртожитку!

- Я гроші що на кімнату відкладав здав Андрію на операцію, - добив мене Толік своєю добротою.

- Толя! -  Я загрозливо схилився до нього. – Май на увазі, мені зять-роздайбіда не треба. Ти так Польку по світу пустиш, як будеш роздавати гроші наліво і направо.

-  Ати жлоб. І фашист, - не залишився в боргу приятель. – Бачиш, що мені погано, а води не даєш… Зіпсувала тебе та Німеччина. Нахапався есесівських замашок!

Я зітхнув і відійшов до кухонного острівка. Змовились вони всі сьогодні, що дід той божа-кульбабка з шваброю, що цей вмираючий фіксик…

- На, - я утримався щоб не вилити Толіку воду на голову. – І думай щось, щоб завтра і духу твого тут не було. У мене побачення.

- Братан! – Толік миттю подобрів і навіть дивним чином одужав на очах. – Так чого ж ти відразу не сказав, що тобі нікуди бабу привести?! Я ж що не розумію? Не парся, вільний вечір я тобі гарантую!

Я заспокоївся, і видихнув з полегшенням. Вийшов палити на балкон, а заодно викликав прибиральницю. Треба щоб в квартирі все блищало.

Наступного дня я чекав з нетерпінням. І річ не в тім, що працівник з Мінфіну міг вирішити мої проблеми. Я вже встиг про них забути, в своїх думках про Руслану. Вона витіснила своїм образом з моєї голови всі меркантильні помисли.

Поруч з цією дівчиною я ставав іншим.  Я ставав кращою версією себе.  І це мене і радувало, і бентежило одночасно. Бо ж я вже вважав, що зжився  в образ Александера Бенна. Аж ось почав настирливо виринати наївний хлопчина Сашко. Проте від однієї думки, що Сашко нерівня Руслані мені ставало гидко.

Треба якнайшвидше перевести свої статки з Кіпру в Україну. Бо без них ще трішки і я перетворюсь на звичайного голодранця.

«Велюр» любила Емма. Ціни там були захмарними, але платив не я. Тому і не переймався. А Емма ж отримувала задоволення від трюфелів і домашньої пасти. Хоча я в ті часи іноді так хотів просто вареної картоплі з оселедцем. Чогось мені здавалось, що Руслана б не відмовилась від такого меню. Вона видавалась доволі непримхливою. І це мені імпонувало.

- Оце ти причепурився! – присвиснув Только, трішки поспостерігавши, як  я вкладаю волосся перед дзеркалом, готуючись до побачення.

- Давай без коментарів, - беззлобно попросив я. – І як я повернусь за кілька годин, щоб тут було чисто і без тебе?

- Чуєш, Сань? А хочеш спекатись мене назавжди? – раптом запитав друг. – Ну  я ж розумію, що водити жінок в квартиру по черзі не зручно і все таке…

- Яких жінок ти сюди зібрався водити?! – от так  і знав, що увесь цей чос про Польку суцільна фікція.

Толік сполотнів.

- Ти не зрозумів, ну я не так виразився…це  я про тебе… Блін! Тільки не здумай Пауліні щось таке сказати!  Я власне за це і хотів з тобою поговорити, - він зачастив, поступово підвищуючи голос. – Але у Карнегі написано, що починати розмову треба з обмалювання вигідних аспектів для співрозмовника…

- Коротше можеш?

- Побалакай з Полею? Щоб скоріш мене пробачила?

- Я подумаю, - кивнув я. Строго насторого навіть думку собі заборонивши допускати, щоб стати свахою. Дзуськи. Знайду інший спосіб виселити цього утриманця з своєї квартири.

Я підхопив ключі від «мерса», мазнув востаннє поглядом по своєму відображенню, намагаючись всіма фібрами налаштуватись на ділову розмову з Русиним родичем.

- У тебе туалетний папір закінчився, - долинуло мені в спину. – І огірки!