VIII

- Так, шампанського сьогодні не буде…

Ян сказав це з легкою іронією, хоча Русанці здалося, що він мав на увазі щось змістовніше, аніж сарказм. Щось, зрозуміле тільки йому.

- Ані завтра, ані в найближчу Новорічну ніч, якщо ми нічого не вигадаємо, - з досадою додала Каріне, поглянувши у сторону Юліана, котрий, впершись руками на крісло, мовчки слухав Еміля, понуре обличчя та безладні жести якого видавали його раціональну поведінку та дозволяли зробити припущення, що це - не хвалебна ода.

- Ви як хочете, та навіть оцей малюк в утробі, - Каріне безцеремонно вказала на Аліну, поруч з котрою присіла, - з усією ясністю розуміє, що врятувати нас може тільки диво, з поправкою на неймовірне.

Так, це звучало обнадійливо.

- Або – як це не парадоксально звучить – Вікторія, котра раптом передумає робити з Юліана відбувайла за свій паскудний характер.

- Ну, не варто переводити на нього усі стрілки. На місці тієї вашої Вікторії міг бути хто-завгодно. Хіба можна прогадати усі ходи наперед? - розважливим тоном мовила Аліна і Русанці вперше стало їх усіх шкода, а особливо Юліана, на голову котрого звалилися претензії та нотації усіх тих, хто з любові до музики на добровільних засадах наполегливо працював три місяці поспіль. Хай яка Вікторія була розлючена на нього – а він, звісно, янгольським характером не вирізнявся, - для нього це занадто суворе покарання, бо навіть останній грішник, безумовно, заслуговує на ще один шанс.

Але нехай сам дає собі раду; можливо навіть, якщо пощастить, він винесе з цієї халепи якийсь повчальний урок. І яке їй зрештою до того всього діло? Вона тут зовсім випадково і не стане нікого рятувати. Вона просто другокурсниця, котрій подобається творчість Моцарта, а не янгол-хранитель.

Запевнивши себе у правильності такої позиції, Русанка озирнулася. Ян непомітно відійшов від їх жіночого товариства та приєднався до бесіди друзів, котрі відчайдушно шукали спосіб вибратися з ями, у котру звалилися з необережності. Всі решта зайняли свої місця та жваво обговорювали події кількахвилинної давності. Когось уся ця ситуація забавляла, хтось обурювався та шукав винуватців, інші думали про обід та розваги. Ніхто навіть не намагався допомогти, дотримуючись принципу – „порятунок того, хто топиться, виключно його власна справа.” Цікава позиція, - з іронією подумала Русанка. - Особливо, якщо той, хто тоне – штурман корабля”.

Але що їй до того? І, взагалі, їй уже час. Помахавши рукою Каріне, Русанка взяла свою сумку та рушила до виходу. Пішла червоною доріжкою поміж рядами, проганяючи наростаюче почуття провини. А тим часом у неї за спиною все більше розпалювались пристрасті. Розмова велася на найвищих частотах, особливо, між Юліаном та Емілем. Ще трохи – й дійде до бійки, а там і кінець дружби – не за горами.

Не пройшовши й половини відстані до дверей, Русанка раптом зупинилася. Чому ж саме сьогодні Каріне забула свій телефон? Викладач з гармонії захворів, заклавши таким чином її візит сюди саме о цій порі? Чи ж випадково вона стала свідком цієї драми? А може то все була череда збігів, яка привела її в потрібне місце, в потрібний час?

Розум ще гарячко наводив аргументи, чому порятунок цього збіговиська плебеїв їй не зарахується ділом милосердя, а звичайнісіньким відкупним від власної совісті, але Русанка вже все вирішила. Хай так! Вона допоможе їм. До того ж, Каріне трудилася днями й ночами та й Моцарт ні в чому не винен.

Не давши собі часу на те, щоб передумати, вона швидко спустилася сходами вниз і перегородила дорогу Юліанові, котрий на кілька кроків віддалився від роздратованої юрби, кинувши, комусь позаду:

- Я сам усе владнаю.

- Годі сваритися, - невпевнено почала вона, водночас шкодуючи, що проявила ініціативу. - Якщо хочеш, сьогодні я зможу зіграти партії Вікторії.

Юліан зупинився, здивовано підвів акуратної форми чорні брови, човгнув поглядом по її стрункій поставі та товстій русій косі, а тоді запитав:

- Ти хто?

- Ліана Рижан, другий курс, фортепіано, клас пані Мигаль.

- Ти хочеш зіграти партію Вікторії? Це, власне кажучи, випускна робота, – глузливо мовив він і посміхнувся їй цинічно та солодко. Втім, це був той солод, від якого нудить.

Ось вам і розпізнавчі знаки, і стежки перехресні. І підстави для ризику. Вона зібралася врятувати його зад, а він ще й знущається. Подавшись трохи вперед, Русанка й собі спитала, не забувши про апломб:

- І що з того?

- Дай-но поміркувати… Я бачу тебе вперше, скрипка – не твій профільний інструмент, а ти пропонуєш мені довірити тобі першу партію на звітному вечорі?

Для підсилення ефекту, Юліан витримав паузу, що, як здалося, тривала пів вічності, а тоді голосно гаркнув: - Ні-за-що. А тепер пробач…

Обійшовши її, він швидко пішов сходами вгору, почувши за спиною слушне зауваження Яна:

- Гей! Трохи тактовності ще нікому не зашкодило… Пробач йому, він не в собі.

Утім, вона його не слухала. Відмахнулася неуважно та дивилася, як віддаляється Юліан й навіть не знала, що думати. Вона могла передбачити що завгодно, тільки не приниження. До того ж, у такий брутальний спосіб – оцінити музичний хист кількістю років навчання в консерваторії. Звичайнісіньке упередження. Наче для того, хто чує музику в серці, це мало якесь значення. Хтось, більш вразливий, можливо б і відступив. Але не Русанка. Бо це був якраз той випадок, коли обух по голові допомагає відновити рішучість. І йшлося зовсім не про честолюбство чи пробу її музичних здібностей на великій сцені.