IX

Юліан вийшов за межі концертного залу у коридор і відчинив вікно, виглянувши надвір. Морозне повітря та вітер, що війнули крізь отвір у задушливий коридор, трохи отверезили його захмелілу від гніву свідомість. Він раптом збагнув, що ще ніколи не опинявся у такій безнадійно паскудній ситуації, порятунок якої вимагав від нього страшних жертв – повернути Вікторію ціною власної гордості. Інших варіантів у нього просто немає, хіба що те самовпевнене дівчисько з довгою косою в строкатій сукенці, що так безцеремонно напрошувалося на роль солістки. Аж смішно! Її обличчя видалося Юліанові знайоме. Та він не надав тому ваги, адже прихильниці завжди надокучали йому своєю увагою та лестощами, що страшенно тішило його чоловічий гонор. Та для фліртування – а він був абсолютно певен, що це фліртування, - сьогодні момент видався вкрай недоречним. Крім того, він же не якийсь там шукач пригод, аби свою репутацію довірити другокурсниці.

Оце згараздило!

Юліан зітхнув і краєчком ока глянув на Вікторію, про присутність якої нагадала йому загальна нервовість. Дівчина стояла біля парадного виходу та переможно посміхалася. Впевненість у ній була його єдиним алібі, з котрого тепер йому в спину сміятимуться три випуски поспіль. Він почувався цілком безпорадним, бо від його захваленої дієвості не залишилося навіть мізерного окрайця. І тільки вона могла стати його порятунком.

Набравши повні легені студеного повітря, він рушив їй назустріч. Йшов розгубленим, у голові було порожньо, жодної крихітної ідеї, з чого розпочати розмову. Втім, тільки безвихідь пересилювала почуття приниження і це була одна з тих ситуацій, коли не приходиться розраховувати на чиюсь допомогу, то ж він спробував зосередитись на переконливих аргументах.

І тут таки за дверима почулося кілька імпульсивних акордів на скрипці, що склалися в crescendo лінію заключного рондо Моцарта. Усе б нічого, от тільки Каріне грала не сама, і ще один виконавець, хто б він там не був, зі знавецькою точністю строго дотримувався його авторського тексту - і в темповому, і в динамічному плані.

Юліан зупинився та зосередився на музиці. Він не міг второпати, що відбувається, й по перших тактах на одну дрібку миті навіть засумнівався, що чує дві скрипки. Якась містифікація? Утім, не менш приголомшений вираз обличчя Вікторії привів його до тями й змусив збагнути, що хтось таки грав замість неї. І грав пречудово.

Він ще трохи постояв, почекавши, поки скрипку доповнить оркестр та вставки Мігеля, а тоді, разом з Вікторією, котру, здавалося, від злості зараз чорти вхоплять, повернувся у зал. Поки швидкою ходою спускався сходами вниз, вже здаля зрозумів, що леді інкогніто – це і є та сама другокурсниця, з якою він повівся не зовсім ґречно. Нагрубіянив, чого ж лукавити.

- Що відбувається? – гукнув він, ставши поміж Яном та Емілем, котрі, як і всі присутні, занурившись у музику, не могли відвести очей від дівчини. Він теж придивився, відчувши, як тілом пробігся морозець. Оце так, несподіванка!

- Глянь, як шпарить! Таке зі смичком виробляє, що аж страх! – захоплено відповів йому Еміль, а що вона грала із заплющеними очима, з тим важко було не погодитись. Юліан озирнувся, аби переконатися, що Вікторія й справді стоїть у нього за спиною та бачить те саме, що він, а тоді підняв вгору руку, даючи знак Мігелю зупинитись. Дівчина на сцені грала так переконливо, що навіть того, що він почув, виявилося досить, аби зрозуміти – вони врятовані.

Музика обірвалася, а нечисленні глядачі, котрих те показове дійство не залишило байдужими, розвели тишу теплими оплесками та захопленими вигуками.

- І що це було? – на обличчі Юліана відбилося здивування, найбільше, на яке він був здатен.

- Ця мала щойно втерла носа Вікусі. У неї чудесне вібрато! - зухвало відповів Еміль, а Юліан поглянув на не менш заінтригованого Яна, котрий досі не зводив обличчя зі сцени.

- Що думаєш?

- А хіба тут потрібні якісь коментарі?

Юліан кивнув, та підійшов під саму сцену:

- Я розчарувався… - почав було він голосно. Глядачі переглянулися, затамувавши подихи. А він тільки хитро усміхнувся та зичливо додав:

- У собі. Вітаю, це було геніально…

- Мені знепритомніти? – запитала Русанка у мікрофон, а зі всіх куточків залу почулася запальна реготня.

- А ти, бачу, з характером! – чи не вперше у житті Юліан почувався таким розгубленим, хоча її зверхність була лише змістовною реакцію на завдану ним образу. – Мила дівчино! – лагідним тоном продовжив він, сховавши руки в кишені та поглянувши собі під ноги.

- Ліана, - офіційним тоном поправила його Русанка. Підійшла ближче до нього та прищулила оченята. Вона важко дихала й від хвилювання у неї тремтіли ноги. Що ж, та бравада коштувала їй нервів не менше, ніж він витратив на Вікторію.

- Ліана. Так, звісно. Ти другокурсниця і стверджуєш, що знаєш усі партії Вікторії? – він хотів ще раз почути запевнення з її уст, бо щось всередині нашіптувало йому, що це тільки сон.

- А хіба їх так багато?

- Звісно, що знає. Ми займалися разом, що тут дивного, - нетерпляче втрутилася в бесіду Каріне, ставши поруч з Русанкою.

- Могла би й сказати.