Спитай у серця

X

Коли шановна делегація у складі концертмейстера університетського симфонічного оркестру, фахівця з аранжування та спеціаліста з музикознавства зайняла почесні місця у ложі, а Юліан саме повідомляв їм про вимушені зміни у складі виконавців, Ян підійшов до Русанки і стурбовано мовив:

- Ти не мусиш цього робити, якщо не хочеш.

- Так не терпиться мене спекатись? - засміялася вона.

- Навпаки, я дуже хочу, щоб ти залишилась. Втім, це не змінює факту, що в тебе є вибір.

- Тоді я залишаюся…

Вона кокетливо заправила волосся за вухо й загубилася в натовпі змішаних голосів. До початку виступу залишалися лічені хвилини, тому Ян спустився в партер та сів поміж Аліною та вельми задоволеним Юліаном.

Півторагодинний концерт відіграли з азартом. І як би Яну не хотілося втягувати Русанку в авантюру друга, він мусив визнати, що Ліана Рижан – це справжня знахідка, а її успіх вони зможуть занести собі до активу.

І як він не помітив цього раніше? Боже, та він навіть не знав, що вона вміє грати на скрипці. А вона не просто грала, а продемонструвала майстерність найвищого класу. Притягала до себе щирістю, хоча, щоб зіграти Моцарта, їй навіть скрипка не була потрібна, бо вона вміла робила це своїми очима. І через те хотілося любити її ще більше.

Після відіграного концерту, протягом якого Яну, незважаючи на хвилювання, вдалося занотувати кілька зауважень, вони з Юліаном, що оговтався від прикрого початку дня та розпливався в посмішці, як головні організатори шоу, приймали поздоровлення.

- Не знаю, як вам вдалося, та ви мене приємно здивували, - сказав пан Яків Фігель, диригент симфонічного оркестру, а за сумісністю проректор консерваторії з наукової частини - по старшинству другий після ректора та перший професор по віку у цілій окрузі. Елемент старожитності, так називали його студенти поза очі. Він був заядлим консервантом щодо класичної музики і до сьогоднішнього дня ідею зіграти Моцарта у новітній версії вважав наругою над композитором.

– І в цьому велика заслуга, звісно, вашої нової солістки.

Урочисто піднявши руку, що на фоні невисокого зросту, здавалася задовгою, літній пан поглядом прицілився у Русанку. Це б полестило їй, якби вона почула цю похвалу, бо з думкою пана Фігеля рахувалися й поза стінами консерваторії, позаяк він умів розпізнати справжній талант з першої ноти.

- А як щодо декорацій?

- Ми працюємо над ними.

Ян помітив, що сьогодні, як ніколи раніше до того, Юліан, усе робив блискавично. Завзято пірнув у натовп і повернувся з Аліною за руку.

- Ось, знайомтеся, Аліна, наш головний декоратор у форматі 3D. У неї просто революційні ідеї щодо світла та сценічних постановок.

- На це піде трохи часу… - сухо зазначила дівчина.

- То ж раджу розпочати негайно.

Коли ж члени делегації відволіклися на Русанку, Юліан шепнув їй на вухо:

- Вона має бути стержнем програми.

Утім, Аліна не зважала на його ентузіазм. Звільнилася від цупких обіймів рук та примостилася у кріслі. Ян розумів, що вона терпіла це марнославне збіговисько не тому, що для неї це була гарна можливість самовиразитися, а тому, що він попросив її, про що тепер невимовно шкодував, бо Юліан явно зловживав успіхом.

Ян перепросив Аліну та підійшов до підніжжя сцени. „Ох, Яне, Яне! Що ж ти робиш? – надривався його розум”. Та розум міг мати аж десять тисяч пояснень. А серце… Серце ж налаштувалося тільки на одну тональність й не мало наміру поступатися.

- Як почуваєшся? – спитав він, допитливо вдивляючись Русанці в очі, в яких і без відповіді читалася втома.

- Як у взутті, меншому на розмір.

- Ну, ти й утнула нам тут! – він постарався, щоб це звучало безпристрасно.

- Не сподобалось?

- Жартуєш?

- Маю зізнатися – ніколи не робила нічого радикальнішого.

- А я маю вибачитися за мого друга, Юліана, що через його дикі концертні амбіції ти залишилась без обіду, та від імені усього нашого колективу висловити тобі загальну подяку.

Русанка сполохано подала йому руку, а далі все сталося само собою: керуючись ейфорією, він підхопив її, а вона зістрибнула простісінько в його незграбні обійми.

- То ти все робиш замість нього?

- Ні. Більше того, він зробить це сам, - він не поспішав відпускати її. - Просто день у нього сьогодні видався не з легких.

- То як, моя чарівна незнайомко, з огляду на те, що обід вже минув, може повечеряємо разом? Я знаю одне затишне місце, де печуть смачнючі бісквіти…

- О, сер! Я занадто розважлива, аби вдатися до такої авантюри, - трохи посміливішала вона. Він прослідкував за її поглядом, який зупинився на Аліні. „Ревнощі – тверда ознака симпатії, - подумав Ян”. От тільки не усвідомлював, де тут підстава до радості й до чого допровадить його така поведінка.

- Скажімо, нехай це буде відкупленням нашої провини – моєї та Юліана.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше