Спитай у серця

XV

Тисяча квадратних метрів неосяжної білизни. Жменьки розсипаних перлів, що до сонця виблискують на морозному повітрі. На кілька потішних годин застиглий вир буднів та метушні. І взагалі, будь-яких подій та сенсацій. Цілковита невагомість, навіть віруси примерзли. Це тільки на перший погляд здається, ніби повернувся льодовиковий період. А насправді так виглядає засипана снігом столиця в полудень святого недільного дня.

Русанка прокинулась від дивних безладних звуків. Спершу голосно клацнула дверна ручка, потім тріснула шафка. А тоді в хід пішли сонячні промені, що нахабно увірвались до кімнати, щойно чиясь зловісна рука відслонила штори.

- Мігелю, я ж просила до полудня не турбувати, - заскиглила Каріне, видавши лиходія. Несподіваний спалах рампи їй теж не прийшовся до душі.

- Але вже і є полудень. Вибачте за вторгнення, та в нас кава скінчилася … Не поділитесь своїми запасами?

- Як ти увійшов? – спросоння допитувалась сусідка.

- Двері були відчинені.

- Ти не зачинила двері?

- Не кричи, маленька. Люди ще сплять.

Голос Каріне довершив процес пробудження, розпочатий Мігелем, а буркотіння в животі тільки підтвердило, що за вікнами таки полудень.

- І це називається „розбудила вранці”? - Русанка зірвалася з ліжка та, не зважаючи на збентежене обличчя Мігеля, почала перевдягатися.

- Не треба вештатися до півночі, то й усюди встигатимеш. Крім того, я не хочу, аби ти йшла туди сама. Може, вимкнеш цю ослячу впертість і завтра ми зробимо усе разом?

Ні, бо з цілого понеділка у мене залишиться хіба кілька годин на сон. Пробач, твої друзі постаралися…. Ніби в мене своїх справ мало.

- Як вечеря? – пролунало Русанці в спину. У тому тоні на слух визначалося багато єхидних ноток, але вона не заперечувала, бо Мігель врятував її від необхідності відбиватися від наполегливості приятельки. Безперечно, він був у курсі всіх учорашніх подій до найменшої дрібниці. Та вона не змогла б розізлитись на нього навіть, якби захотіла. Вона любила, коли він обіймає її своїми дужими руками, коли шкіриться, оголюючи білі зуби. З когорти поганих хлопців, за виключенням брата, він був її єдиним справжнім другом. І не писаним чи на словах, а другом дієвим.

Сховавшись у ванній, Русанка коротко відмахнулася:

- Смачно.

- Взагалі-то я мав на увазі кавалера…

- Ну, що ти за дошкуляла такий? – посварилася на нього Каріне, а за хвилю, після голосного чмока, приєдналася до неї. – Ти хоча б виспалась? Вертілася цілу ніч…

Русанка завмерла із зубною щіткою в зубах, бо враз збагнула причину свого неспокійного перевертання в ліжку.

- Та сон знову повторився, - відповіла вона якомога спокійніше та сполоснула рот водою. Тоді похапцем взялася розчісувати волосся.

- Що за сон?

- Про поле з маками. Я зі скрипкою, когось шукаю…

- Дурниці. Не бери в голову.

Русанка абияк заплела косу, перетягнула її стрічкою та, посмішкою замаскувавши тривогу, пішла до кімнати, де на неї чекав вельми задоволений Мігель.

- Ось, екстра велика доза кави. Солоденька та вистуджена, - пробурмотів він лагідно, простягаючи горнятко зі своїм іменем. Русанка прийняла люб’язність з вдячністю, хоча про безкорисливість тут не йшлося. Звичайнісінький підкуп.

- Він гарний і харизматичний, - почала вона свою розповідь, ніби про заморського принца з казки. Тоді зробила два ковтки кави й продовжила: - Вечір був чудовий. І так, можливо він подобається мені. Ще будуть запитання?

Мігель заперечливо похитав головою, зблиснув своїми білими долонями, підморгнув їй хитро та, не забувши про каву, цілком задоволений зник з перед очей. Свою швидку капітуляцію Русанка пояснила собі браком часу. А за кілька хвилин, залишивши на столі недопиту каву та проігнорувавши аргументи Каріне, чому в сніг та мороз не варто виходити з теплої оселі, нерозчищеною стежкою брела до хлібної крамниці, а потім - до маршрутної зупинки. Очевидно, під ранок знову засніжило, бо висота снігового савану від учора зросла вдвічі. І це страшенно сповільняло ходу.

На зупинці з газетною яткою було малолюдно, бо, не зважаючи на яскраве сонце, температура на ртутному стовпчику сягнула найнижчої за останні дні позначки. Та Русанка була справжнім дитям зими. Що для інших – студінь, для неї – легке похолодання. Та шапку вона все ж одягла. На вимогу Каріне, а за чверть години тупцювання на місці була їй вдячна за піклування, бо мороз, не зважаючи на пухову куртку та захвалені чобітки, добирався аж до кісток.

На двадцятій хвилині свого мученицького очікування й безрезультатних спроб розтлумачити сон, коли поодинокі пасажири тричі змінили один одного, Русанка вирішила зателефонувати до суб’єкта спізнення. Зняла з вуха навушник, дістала з кишені мобільника та, перш, ніж задубілими пальцями натиснути кнопку виклику, оглянулася, можливо, він якраз під’їжджає. Натомість, на протилежній стороні вулиці, побачила Юліана. Того самого, що вчора спершу ледь не наїхав на неї, а потім ще й нагрубіянив. Він стояв, заклавши руки за спину, та дивився прямісінько на неї. Чорний ошатний плащ підкреслював стрункість, через що виглядав він ще привабливішим.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше