XXVII

Йому до лиця малиновий”, - подумала Русанка, щойно за Юліаном закрилися двері. Полегшення від його відсутності одразу ж змінилося жалем. Вона зняла чоботи та перемістилася на диван. За інших обставин вона б ретельно проаналізувала усе ними тут сказане чи може розглянула б колаж з фотографій на стіні, або ж помилувалася екзотичними вазонами, та дошкульний біль навіть на дрібку миті не дозволяв відволіктися від зовсім несподіваного недомагання, адже цикл збився на цілий тиждень і це було зовсім не вчасно. З цими думками дівчина міцніше закуталася в плед і, калачиком скрутившись на дивані, одразу ж заснула.

Коли вона розплющила очі, то найперше побачила Юліана, що сидів у шкіряному кріслі, виставивши ноги на стіл. Він виглядав втомленим і заклопотаним, щось тихенько мугикав собі під ніс й одночасно записував у нотний зошит.

- Уже ранок? – в'ялим голосом запитала вона і підвелася на лікоть.

- Ні. Якщо поніжишся там ще кілька хвилин, то буде рівно година.

Юліан усміхнувся, вказавши рукою на годинник, що висів у нього над головою. На циферблаті якраз висвітилася третя ночі. Русанка здивувалася, бо думала, що її сон тривав довше.

- Ян телефонував?

- Ні, інакше я б сказав. А як ти? Полегшало?

- Угу, - відповіла вона, прикривши рукою зів. – А що там унизу?

- Вечірка в повному розпалі.

- Тоді чого ж ти тут?

Перш, ніж відповісти, Юліан відклав ноти та опустив ноги на підлогу.

- Проводжу час із користю.

- І більш приємного способу, ніж стерегти сонну дівчину, ти, звісно, не придумав?

- Ну, ще я тричі підігрівав чай. І приймав SMS-повідомлення, від яких, до речі, твій телефон може тріснути…

Русанка не змогла втриматися від сміху, як і він, а торкнувшись у сніжинки розмальованого горнятка кінчиками пальців, одразу ж відсмикнула руку.

- Гарячий…

- Ото ж бо. Ти голодна? – турботливо запитав він.

- Я ще не вирішила…

- Коли ти спала, ми куштували печені реберця і…

- А не буде занадто нахабно, коли я з’їм їх тут? – боязко запитала вона і провела рукою по косі. Уся та метушня за стіною, з шампанським і танцями, її зовсім не цікавила, а тут було тепло та затишно. Юліан здивувався, піднявши брову з сережкою, а дівчина одразу ж додала: - За умови, що ти складеш мені товариство…

Ну, а це вже точно звучало, як загравання.

- І тебе зовсім не хвилює, що всі подумають про нашу спільну відсутність?

- Нітрохи. Хай думають, що їм заманеться.

- Тоді я пішов.

Залишившись на самоті, Русанка підвелася, взула туфлі та глянула за штору. За вікнами хурделило; поривний вітер жбурнув у віконне скло жменю м’якого липучого снігу, що безупинно падав ось уже два дні поспіль, - і це звучало страхітливо. Негода нагадала їй про Яна, Аліну та своє питання без відповіді. Дівчині захотілося хоча би почути його голос, але тут повернувся Юліан і витіснив з її голови і той сніговий армагедон на дахах та вулицях, і те ностальгічно-гарне почуття до Яна, ще до кінця не усвідомлене.

Вони з’їли усе до крихти, балакаючи про дрібниці. За час тієї трапези Юліан поводився чемно, смішив її своїми віртуозними розповідями про студентські пригоди та юнацькі витівки. Тільки про Яна мовчав, а якщо й десь згадував, то лише поверхнево, а потім одразу ж переводив тему на інше. Русанку це здивувало, адже вона вважала їх найкращими друзями, та розпитувати не стала. Навіть більше не шкодувала, що провела новорічну ніч в товаристві Юліана, бо завдяки цьому змогла пізнати його краще. І те, що вона знайшла у глибинах його душі, невимовно її потішило.

- Сьогодні ти інший, як завжди, - цілком серйозно мовила вона, переклавши посуд на блискучу сіру тацю. До цього Юліан поважно сидів собі в кріслі, а щойно почувши ці слова, зірвався з місця та підійшов до неї.

- І який же я? – зіщуливши очі, розважливо запитав він й виглядав так, ніби мав почути відповідь на питання про тривалість свого життя.

- Зрілий… - не гаючись, мовила Русанка, дивлячись йому в очі. Те, що вона прочитала в них, страшенно її налякало. І що це її так на щирість потягнуло? Та Юліан, здається, сам не був налаштований бодай чимось видати свої справжні почуття. Тільки посміхнувся. І гіркоти й задоволення у цьому було порівну.

На щастя, за стінами несподівано зазвучали перші акорди „Дунайських хвиль” Івановича. І це врятувало їх обох.

- Підеш зі мною у танок? – спитав він, повільно розсуваючи блискавку на пледі. Русанка сполохано зупинила його та, не зважаючи на ту кількість адреналіну, котра щойно викинулась в кров, опанувала сум’яття:

- Нізащо… - мовила вона твердо, а по короткій паузі, додавши до свого голосу трохи грайливих нот, додала: - … не відмовлюся.

- І ось ми квити!

Про те, що він здогадався, за що йому така каверза, вона навіть не сумнівалася, бо з часу їх знайомства, котре теж найприємнішим не назвеш, пройшло не так багато часу.