Спитай у серця

XXVIII

Ще жодна ніч не тяглася для Яна так довго, як ця, Новорічна. У його голові все злилося - бій курантів, гуркіт феєрверків, сирена швидкої. А потім дитячий крик прорізав слабі Алінині стогони і він ледь не знепритомнів.

- Ну, що ж ви татусю так розхвилювалися? – спитала медсестра, подаючи йому склянку з водою. Словами не передати, що він відчував тієї миті. – Уже все гаразд, у вас донечка.

Ян не став заперечувати, бо ця дівчинка насправді трохи його. Тільки здихнув з полегшенням, а немовля, тим часом, поклали Аліні на живіт і вона врешті відпустила його руку.

- Гляньте, яка цукерочка! – торохкотіла медсестра, а всі решта прицмокували язиками. Ян кивнув і відвернувся. Безпомічне крихітне тіло було в білій змазці та крові, над оком синець… І де вони там красу побачили?

Хоча, вже за годину змушений був визнати, що помилявся. Аліну перевели в палату, а в ліжечко поруч поклали маленький згорток в рожевому конверті з рожевими щічками. Ян був зворушений. Навіть найгарніша квітка не могла зрівнятися з цією красою. Він взяв дівчинку на руки й відчув таку гордість, ніби тримав на руках власну доньку.

- Я знаю, що ти не так планував провести цю ніч, - втомлено сказала Аліна, коли він присів поруч з нею на краєчок ліжка. – Але я дуже тобі вдячна.

Ян взяв її за руку і міцно стиснув, а вона дивилася на нього з недозволеною для них ніжністю. І йому, раптом, захотілося її поцілувати, по-дорослому, як чоловік цілує жінку, котра подарувала йому дитя. Господи, та він не просто захотів, він був близьким до того, як ніколи раніше, коли думав, що зміг би покохати її. Сьогодні він спинився останньої миті, але Аліна зрозуміла його наміри. І хоч вона не відвела очей, він злякався: „Чи не перетнули вони межу, за якою зникає невимушеність між друзями, що одного разу забагато собі дозволили?”

Так, сьогоднішній день для Яна аж ніяк не назвеш звичним. Одні втрати. У стосунках з Юліаном, з Русанкою. І навіть у відносинах з Аліною щось безповоротно змінилося, хоча з характером цих змін він ще не визначився. Але хіба могло бути інакше? Вони разом народили дитину, дарма, що нагою він бачив її сьогодні вперше. Це становило певну проблему, бо вони не були ані рідними, ані навіть коханцями. Але коли Аліна задрімала, Ян поміркував про це розважливо, бо для них обох не було зворотної дороги. Вони стали близькими не сьогодні, а півроку тому. І певне усе вирішила ця випадковість, коли миловидна дівчина вибігла з під’їзду, ледь не збивши його з ніг. Вона ридала і він запросив її на горнятко кави до свого помешкання. Там дівчина розповіла, що чекає дитину, але той, кому вона повірила, щойно сказав, що їм ще зарано. Ян не міг нічого змінити, але міг дещо виправити.

Одразу, ж наступного дня знайшов для своєї гості квартиру і пообіцяв, що платитиме за неї, поки вона сама не зможе цього робити. Йому навіть довелося вмовляти її, бо дівчина виявилась занадто самостійною, ще й з характером. І більше нікому не вірила. Але потім вона звикла. І він звик до неї. Так і жили, всупереч пліткам про його зразкове життя і розмовам поза очі.

Сутінки від світання розділяли якісь кілька годин, а хуртовина за вікном ще збуджено дихала, ніби силу на соснах перевіряла. Аліна погодувала донечку й вони обоє міцно заснули. Ян переклав малу в ліжечко, тоді сам ліг на сусіднє ліжко, втім, не зважаючи на втому, довго не міг заснути. Він ненавидів лікарні ще з того часу, коли багато років тому в реанімації міського шпиталю, одне за одним згасли молоді життя його та Юліанової матері, жорстоко обірвані п’яним водієм. Він не знав тих далеких подій у дрібницях, бо був занадто малий, зате відразливий нудотний запах крові з хлоркою його свідомість запам’ятала на ціле життя. Лікарня стала синонімом страху й щоразу, коли він згадував про це, його жива кров застигала в жилах.

О ні, сьогодні він не буде про сумне. Цієї ночі він і сам, не інакше, як вдруге народився. І просто не має права думати про смерть.

Ян покинув лікарню, коли світанковими файерврками розгорявся день. Сніг вибілив небесне склепіння, позасипав дороги та дитячі майданчики. Біле ряденце поблискувало до сонця, ніби й не було вчора тієї навіженої хуртовини.

Цього новорічного ранку транспорт не ходив, бо дорожня служба програвала бій зі снігом, хоча це не мало жодного значення, бо життя у сонному місті трималося лише на парі лижників та кількох перехожих, що вигулювали собак. Отож, довелося йти пішки. І ось - година митарств і два кілометри вгору по нерозчищених стежках подолано. Ян зупинився перед рестораном та розстібнув шаль, підставивши обличчя для холодної ніжності морозу. На носа м’яко приземлилася відділена від гурту сніжинка, за нею ще одна. За хвилю він дістав з кишені майже розряджений телефон і задубілими пальцями набрав номер Юліана.

Друг довго не відповідав, але коли встановилося з’єднання, він почув жіночий голос. І коли зрозумів, кому він належить, міцно затиснув зуби, аби не випустити якогось лихослів’я.

- Яне, привіт, - тихо повторила Русанка. – Ти чуєш мене?

Та чує, він, чує, хоча краще б оглух.

- Доброго ранку. А де Юліан? – зі скрипом на серці запитав він, хукнувши на задубілі руки. Досить було лише короткої миті, аби визначити, що почуття, котре жаром влилося у кров – не що, інше, як ревнощі. Ще й приправлені заздрістю.

- Спить, - відповіла вона голосніше. – А ти де?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше