XIV

Від консерваторії до помешкання Юліана Горняткевича не більше двох кілометрів, а якщо йти навпростець через парк з замерзлим озером, вздовж якого дерев’яні ящики з дбайливо висадженими туями, переливалися різнокольоровим світлом, а потім поміж будинками – і того менше. Втім, Ліані знадобилося майже дві години, щоб здолати цю відстань у знайомому лабіринті спального району.

Спершу вона сердилась на Юліана і свідомо затягувала час, бо не уявляла, що скаже йому при зустрічі. Може, взагалі не йти? Чи забути про все і вдати, що нічого не відбулося?

Ні, вона так не зможе.

І тут, у квартирі, в дверях якої вона прокрутила ключ у замку, вирішиться все сьогодні.

Ліана зайшла навшпиньки. Помешкання одразу ж зродило ностальгію по запаху живиці – часу, коли вона була дуже щасливою. Вона любила проводити тут вихідні; ходити босоніж, занурюючи пальці в м’який килим пісочного кольору, сидіти на підвіконні і, смакуючи кавою, приготовану Юліаном, разом з променями ранкового зимового сонця, до якого виблискували вкриті снігом дахи приватних будинків, спостерігати за синичками і поважним паном в фетровому капелюсі, котрий по суботах вигулював собаку. Рівно о дев’ятій до продуктового магазину під’їжджав зелений фургончик і коли хтось, кого дівчина не знала, у мороз і заметіль, розвантажував з нього важкі паперові коробки, вона собі заздрила.

Ліана зітхнула, бо усього цього у її житті більше не буде, коли вона розповість йому, що зробила. З кімнати донеслися незнайомі акорди, ще за мить фрагмент повторився знову. Потім ще раз, щоправда із заміною кількох нот.

Вона зняла куртку і без певності, що чинить правильно, видала свою присутність. Юліан вийшов з кімнати – він ще не роздягнувся з дороги, розмотав з її шиї шаль і, скуйовдивши волосся, гаряче поцілував.

- Моє нестерпне дівчисько…

Він ніжно гарчав, як бенгальський тигр, притиснувши вуха до голови, даруючи їй солодко-терпкі поцілунки. І це було так приємно, зважаючи, що останні три дні вони зовсім не бачились.

- Чому не зателефонувала? Я сам щойно приїхав….

Його усмішка все ж трохи підбадьорювала.

- Ти ж знаєш, як я люблю зиму…. - невпевнено відповіла Ліана, намагаючись не видати хвилювання. Ціле щастя, що червоні щоки можна було списати на мороз.

- Голодна? – радісно спитав Юліан, піднявши її на руки. Вона заперечила, але він не слухав. Посадив розгублену дівчину на стіл, завалений нотами, зі свіжим букетом у вазі, а сам зник за дверима кухні.

- Почнемо з десерту, - повернувшись, відповів він і театральним жестом підніс на блюдечку шматок шоколадного пирога. Вона зрозуміла, що він бачився з Гаєм. – Ти їж, а я зіграю для тебе.

Юліан розгорнув списану олівцем партитуру. Ліана нишпорила за ним поглядом, соромлячись так, наче її упіймали. Коли він почав грати, Ліана відчула таку страшну млість у тілі, що ледь не випустила тарілку з руки. Мелодія була така прониклива, ніби про них, і слухати її з тяжким серцем було нестерпно.

Ох, не так вона уявляла собі цей день…

- Я бачилася з Яном, - на збитому диханні почала вона та примружила очі, ніби від сліпучого сонця, бо кольори речей у кімнаті враз стали яскравими і насиченими. - І він мало не поцілував мене…

Вона ледь не знепритомніла - це прозвучало вкрай жахливо, як вирок. Їй здалося, що вона падає у густу чорнильну темряву і не може спинитися у своєму падінні. Мелодія одразу ж затихла, але руки Юліана все ще лежали на клавішах. Якусь мить він сидів так незворушно, спиною до неї, і цього вистарчило, аби вона пошкодувала про сказані слова.

Зрештою, він підвівся.

Закрив кришку рояля і притулився до нього спиною. Тоді глянув на неї з викликом.

Мовчав.

Як боротися з тією тишею?

Ліана тремтіла і поглядом ловила кожен його найдрібніший рух, кожен жест, щоб бодай на дещицю визначити тон цієї обов’язкової для них розмови. Насторожувало те, що він не видався ані розчарованим, ані зрадженим. Навіть не дуже здивованим.

- Не мовчи…

- Це щось змінює між нами? – з обережністю спитав він і став повільно підходити до неї.

- Ні, - без поспіху відповіла вона й не посміла навіть підвести погляду з землі. - Між тобою і мною усе залишається, як раніше, якщо…тільки ти…

Вона хотіла сказати «якщо ти хочеш», але так і не змогла, бо решта слів застрягли в горлі. Закрила обличчя руками і коли він підійшов ближче, притулилася до його грудей, доклавши всіх зусиль, щоб не заплакати. Це була запізніла реакція на те, що сталося.

- Пробач, я… не знаю, як так вийшло…

Юліан одразу ж розімкнув її руки і нахилився, щоб заглянути в очі, тоді як сама Ліана не відривала спустошеного погляду від ґудзика на сорочці.

- Лі, послухай! – він поцілував її вологі очі і пестив волосся. – Це ти пробач.

- Я нічого не розумію…

- Тобі і не треба в це вникати.

- Тобто, ти все знав?