Спитай у серця

XVIII

Вона тремтіла так, що зрештою сіла на лавку. Телефон гудів безперервно.

Було пізно та холодно, майже безлюдно. Сіру далеч розвіювали вуличні ліхтарі. Вона загубила себе та не розуміла, де знаходиться і як провела останні кілька годин?... хвилин? Боролася з бажанням знепритомніти. Це б усе вирішило, хоча б на мить. Почувалася зрадженою. Покинутою. Самотньою. І ненавиділа увесь світ.

Заглиблена у власні думки, Ліана навіть не помітила біля себе постать. Хтось торкнувся її плеча і щось спитав.

- Ліано! – ще раз і голосніше повторив збентежений голос. - Чого ти блукаєш тут у такій порі? Що сталося?

Це був Ян. Сівши навшпиньки, він тримав її за руки і схвильовано заглядав в очі. Вона дозволила йому це, бо від холоду зводило пальці.

- А куди ж мені податися? До тебе?

- Давай, допоможу підвестися… Ти вся холодна…

Вона все таки скорилася і стала з ним лицем до лиця. А він зітхнув так важко, наче Юліанова помилка лягла на його плечі.

- Ні. Я, як би то мовити, ображена на тебе…

- О, бачу у вас з Юліаном відбулася серйозна розмова?

- То ти навіть не заперечиш?

- Якщо скажеш, у чому мене звинувачують, я спробую якось підняти з колін свою гідність… Проте не на холоді. Вбивати мене у теплій оселі буде приємніше, вір на слово…

- Не треба пояснень. Достатньо і того, що я вже почула… Ти любиш мене? – раптом спитала вона, відштовхнувши його.

- Усе було б по-іншому, коли б я не ставив собі таких питань…

Ян на хвильку притулився чолом до її голови і, міцно тримаючи за руку, відкрив дверцята машини.

- Я із тих, хто не сідає в автомобіль до незнайомців… А тебе я не знаю… І ти… ти міг би не тримати мене так сильно…

Ян відпустив.

- Я вірила вам, зараз аж смішно. А ви не просто знущалися, а знущалися з гурманською насолодою. Коли ви закладалися на мене…

- Я не закладався… І Юліан також…

… чим ти керувався?

- Лі! Ти почула? Ми не закладалися! – знервовано крикнув Ян, не розуміючи, що відбувається. У відповідь Ліана не зронила ні слова. Хотіла від душі викрикнути йому все в обличчя, та не змогла. Подібно, як не може дерево скинути більше листочків, аніж вродило.

- Я думав, ти завжди чиниш правильно, - трохи розчарованим голосом мовив Ян і міцніше притулив її до грудей.

Вона ридала.

Він вихопив з її рук телефон і відповів на дзвінок. Розчарування, яке відобразилося в його очах, було наслідком почутого.

- Не бери в голову її слова…

- Ну, що ти! Я навіть не образилась… - іронічно посміхнулася дівчина.

Вони сиділи в його машині. Ян схилив голову на кермо. Вражений ницістю Вікторії, не знав, що сказати.

- Вікторія могла збрехати…

- Могла, але якщо вона сказала правду і ця дитина, коли виросте, буде продовженням свого батька, я ніколи собі не пробачу… Це ж може бути правдою? – Ліана з надією глянула на Яна, сподіваючись, що він заперечить. Але вона сама у це не вірила, вони ж зустрічалися більше 2-х років.

- Це все не важливо, бо Юліан любить тебе і хоче бути з тобою…

- Що ж. Доведеться йому вдовольнитися одним бажанням, бо кожне його люблю – це як глибоке ножове поранення.

- Ліано… Ти маєш розуміти, що усе це відбувалося до зустрічі з тобою. Сподіваюся, ти не подумала, що він…

- Не зараз, - сухо перебила його дівчина, знаючи, що він хоче сказати. – Я не хочу нічого з’ясовувати. Можна, я залишуся в тебе? Інакше доведеться ще раз усе пояснювати Каріне…

- Без проблем. Ми ж з тобою друзі.

- Наша дружба – це скоріше випробування, аніж задоволення.

Ян не став сперечатися. Мовчки привів двигун в дію і за кілька хвилин вони піднімалися сходами у його квартиру. Ліана зняла верхній одяг і сховалася у ванній. Було боляче, свідомість розщепилася на атоми. Вона почувалася так, ніби її живцем поховали. Хотілося плакати і вона заплакала, сховавши сльози за заслоною води. У двері почувся стук.

- Зі мною все гаразд… Дай мені ще хвильку…

Ліана сполоснула обличчя холодною водою, але на звичному місці не було рушника. Механічно відсунула дверцята шафки і …застигла від несподіванки: дві полички ущент були заповнені ліками. Флакони, пастилки, ампули, шприци…

- «Копаксон», - повільно прочилата дівчина на одній з коробок, взятій навмання, і ледь не випустила її з рук, бо Ян знову постукав у двері. Швидко поклавши все на місце, вона знайшла рушник на іншій полиці та витерла обличчя. Коли вийшла, відчула, що напруга між нею та Яном трохи послабилася.

Він відірвав погляд від пейзажу за вікном і повернувся до неї. Таким серйозним вона його ніколи не бачила.

Обоє мовчали.

- Що робитимеш? – за хвилю почав Ян, втім, його голос звучав здалеку, а потім розбився до повітря, ніби до скла. Коли вона не відповіла, він зробив кілька кроків назустріч.

- У нас з Юліаном тепер є обов’язок: мій – відпустити, його – прийняти відповідальність за нове життя. Я просто полегшу йому вибір. Чи може ти сподівався почути щось інше?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше