Спитай у серця

VI

Її нудило вже третій день. Щойно просиналася, одразу бігла у ванну і зачинялася там. Вона не була певна, втім, мусила зізнатися, що погарнішала. Від сорбентів не було жодної користі, а сьогодні не допомогло навіть холодне вмивання. І запах кави страшенно дратував.

У двері постукали. Вона знала хто це. І так, він хвилювався. Хоча насправді… Коли вона відкрила двері, виглядав як хтось, чия мрія щойно здійснилася.

- І коли ти збиралася мені сказати? – Ян обперся раменом до дверей кухні і, схрестивши руки на грудях, покірно чекав на відповідь. Виглядав так, наче прийняв подвійну дозу заспокійливого, хіба очі зрадливо поблискували. Тепер вона була певна – він знає її таємницю.

- Про що? – лукавила Ліана.

- Про того, кого ми любитимемо понад усе…

У його голосі не було збентеження чи паніки. Він наблизився до неї і взяв за руки. Ліана ледь стримала сльози і, задерши голівку, радісно мовила:

- Не варто було тобі довіряти…

- Не варто… Але глянь, яка ти красуня… Ми впораємося, обіцяю.

Ліана заплющила очі. Вона ніколи у ньому не сумнівалася.

- У мене є щось для тебе… Хм…Тепер я навіть маю причину… Та тобі треба вдягнутися… - мовив він підозріло задоволеним тоном.

Ліана швидко знайшла панчішки і кофту з перламутровими гудзичками, а Ян зав’язав їй хустиною очі. Дорогою дівчина хитрувала, та він був непохитним. Зняв заслону лишень, коли вони зупинилися.

Це був дуже гарний день із заморозком. День особливої краси, адже на вулиці буяла осінь. З дерев, кружляючи, повільно облітало листя, а над головою кричали зграї птахів… З озера війнуло ранковою свіжістю. Дерева, мов ті діти, тішилися сонячними променями, що блукали між оголених віток. І було так затишно і спокійно…

Ян весь час посміхався. Ліана нахилилася, вхопила – скільки могла – з купи жовтого листя і жбурнула в нього. Коли останній листок приземлився на землю – дівчина застигла на місці, бо під старим каштаном, схожим на лісовика-сторожа, тим самим, якого навесні хотіли зрізати, стояв новесенький позашляховик. Темно-оливкового кольору, з яскравим гігантським бантом.

- Забирай, а то ще поцуплять… - засміявся Ян, розхитуючи ключем просто у неї перед носом.

- Це мені?

Ліана була так вражена, що не могла зробити навіть кроку.

- Навіщо?

- Я винен тобі подарунок на заручини… Пам’ятаєш? Так ось… В ювелірному салоні я подумав, що тобі не потрібен ще один перстень. І знайшов інше рішення…

- Гаразд… Та я б могла обійтися маленькою колекційною машинкою… Як ти знав, що це моя улюблена модель?

- Я не можу здати свого інформатора…

- Гай, шкідник! Не можу повірити, - ледь не впала Ліана, коли Ян відкрив їй двері зі сторони водія.

- Покатаємося? Сміливіше! – Ян майже примусив її сісти в машину, а сам, зайнявши пасажирське місце, увімкнув Моцарта.

- Я не знаю, що сказати… - вона витерла сльози і твердо вирішила не плакати. – Просто… я така щаслива, що часом аж страшно стає… Адже ті миті треба потім повернути…

- Лі! Мила Лі! – Ян нахилився та торкнувся її підборіддя. - Зупинися… Ти заслужила… Як ніхто інший. Я знаю, від чого ти відмовилася, аби бути зі мною. Я ніколи не чекав, що це буде просто. Якщо настане час для сліз – я обіцяю - ми будемо плакати разом. Але не сьогодні. Не у день, коли у тобі розгоряється нове життя.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше