*****

• Анечка, час спати! – тітка, яка виховує Аню, вже не перший раз намагається вкласти дівчинку у ліжко. Як же тітка не розуміє, що коли настає ніч, то приходить те, чого Аня жахливо боїться!
  
  Виглядає це так. Як тільки дівчинка, зовсім маленька, двох років від народження, залишитися самій у темній кімнаті, лягти у ліжко,

накритися ковдрою і наступає стан напівсну. Аня в той момент все бачить, чує, але вона вже не тут не у затишному ліжку, а десь в іншому світі.

Як його описати? Це не матеріальний світ. Там немає поняття верх – низ, там нічого не можна торкнутися руками, там, якщо говорити словами дорослих, немає нічого матеріального, там і Ані немає, ось вона, лежить на ліжку.

І все ж, вона там, в іншій реальності, дивиться на себе ніби зі сторони, бачить своє тіло, бачить предмети у кімнаті: величезну шафу, стіл біля вікна, крісло, якого Аня дуже боїться. За ним, як їй здається, хтось ховається. Може Бабай?
Дівчинка жене від себе жахи, виходить це важко, хочеться залізти з головою під ковдру, щоб не бачити страшного крісла. Але Аня  вже не може рухатись. Вона тільки спостерігає реальність зі сторони, знаходячись там, в іншому світі.

Цей світ дивний, незрозумілий, одночасно лякаючий, що викликає холодок у серці, він кличе до себе, засмоктуючи свідомість дівчинки. Аня – у центрі цього світу, вона – біла кулька, яскрава, сяюча. А навколо – чорна сфера, яка стискає простір, давить і поглинає біле ядро. І ця сфера – теж Аня.

Біле і Чорне живе в людині одночасно. В залежності від того, яка сила бере верх, залежать наші вчинки, думки, наміри.

… Школа, урок біології. Вчителька монотонним голосом розповідає про суцвіття. Аня вмирає від нудьги. Все це вона прочитала давним давно. Дівчинка взагалі не розуміє, для чого на уроці переказувати те, що можна прочитати у підручнику? Нічого нового, цікавого вона не почула, тому, зразково дивлячись вчительці в очі, упливає у свій світ, той, в якому море свободи, не обмеженою ніяким рамками.

Аня подорослішала. Тепер їй, щоб піти у Паралельний, не треба залазити з головою під ковдру. Достатньо було ледь-ледь напрягти волю і вона вже там, в своєму світі.
- Аня, ти мене чуєш? Повтори, що я тільки що сказала, - вчителька обурено робить зауваження.
Аня з подихом повторює слово в слово останню фразу вчительки, докоряючи себе, що захопилася, блукаючи в Паралелі. Ну, як пояснити, що вона може  бути одночасно і в реальному, і в паралельному світі, що вона все бачить і чує, але там їй набагато цікавіше.
Там можна побачити те, чого у реальному світі Аня ніколи не бачила і не чула, можна зустріти людей, яких раніше не зустрічала, можна було поговорити з ними. Зі сторони то виглядало, коли дівчинка захоплювалась, ніби вона говорить сама з собою.

Чим доросліше ставала героїня оповідання, тим частіше їй приходилося чути від людей, що вона «не від світу цього». Прийшлося навчитися себе контролювати, озиратися, чи немає нікого поруч, коли вона уходила в Паралель.

Звідси в неї з’явився потяг до самотності. В нас же як? Не такий, як всі, відрізняєшся чимось від натовпу – ату його, ату!
Аня дуже болісно сприймала знущання. Вона ж нікому нічого не робила поганого, нікого не образила своїми втечами від реальності. За що її обзивають «не від світу цього», звідки стільки злоби в людях?

А потім до дівчинки прийшло розуміння. Це сталося не відразу, це відбувалося поступово, з накопиченням досвіду, з усвідомленням того, що всі люди різні, що не всі можуть те, що може вона. А могла вона зовсім небагато, в порівнянні з тими, хто жив в Паралелі. Аня їх не бачила, в них не було матеріального тіла. Це були, як би то сказати простіше, скоріше згустки енергії. Можливо, це були душі людей? Дівчинці складно було у цьому розібратися. Хтось був тільки у Паралелі, хтось, як Аня, блукав між двома мирами, цих Аня не зустрічала, вона тільки знала, що вони існують.

Для простоти сприйняття Аня називала ці згустки енергії ВОНИ.
ВОНИ були такі різні, як і люди в реальному світі, Вони були, як шари коктейлю – шар білий, шар чорний.
ВОНИ володіли знанням, величезним досвідом Всесвіту, ВОНИ могли бачити майбутнє, могли лікувати, могли і вбити. ВОНИ все могли!

Спочатку Аня дуже боялася спілкуватися з ними, її лякало те, що ВОНИ розповідали їй. Аня, за своєю наївністю і добротою, пробувала розповісти у реальному світі те, що почула у Паралелі, намагалася попередити людей про  нещастя, що наближається, про хвороби. Їй не вірили, а коли ставалося те, про що дівчинка попереджала, то казали, що то вона накаркала. І до Ані причепилося прізвисько Відьма.
Мовчати і не розповідати нікому про те, що знаєш, що відчуваєш – ось вихід, який знайшла для себе молоденька відьма. Люди все одне не зрозуміють, а ось проклинати будуть. І таке було у житті Ані.

Відьма, так відьма. Аня звикла до такого визначення. Тільки ось яка вона відьма? Біла чи чорна? Аня сама для себе не могла відповісти на це питання. Не можна відділити чорне від білого, це дві половини одного цілого. Не буває відьом чорних чи білих, буває чорніше, буває біліше, але загальна кількість енергії зберігається незмінною.

Аня прочитала багато книжок про чаклунство, намагаючись зрозуміти свою сутність. Але книжки були занадто розумними, мало що пояснювали і Аня відмовилась від цього способу пізнання самої себе. Вона все більше стала довіряти тільки своїм відчуттям, своїй інтуїції. Це працювало набагато точніше і ефективніше, ніж сурогатні знання, отримані з книг.

Коли Аня стала дорослою, вона захопилась екстрасенсорикою, гіпнозом, медитацією, навіть, ворожити пробувала, але все це було тільки накопиченням досвіду, що допомагає зрозуміти саму себе.
Лікувати людей Аня не стала, рахуючи, що тим приносить не користь, а шкоду. Кожна хвороба – це плата людини за неправильний спосіб життя Людина повинна сама пройти всі муки , щоб отримати розуміння, що сама свідомо гробила свій організм. Вилікувати можна, але що зміниться в свідомості людини? Нічого! Дуже рідко люди, повернувшись з того світу, починали жити так як написано самою Природою.
І , якось непомітно для себе, Аня припинила всі практики.

Єдине, що приносило їй задоволення – це спілкування з Природою. Заради цікавості і розваги, вона, пробуючи свої сили, могла зупинити хмари, несущі грозовий дощ, могла заспокоїти без слів, тільки  силою думки, ланцюгового пса, могла заставити підійти близько до себе дику тварину. Це були зовсім безвинні розваги.

Набагато складніше було з людьми. Якісь внутрішні гальма, табу, стримувало Аню від експериментів над людьми. Це було неетично, ганебно, домагатися чогось, користуючись своїми силами, приблизно так само, як образити дитину. Аня користувалась своїми здібностями тільки в цілях самозахисту, дуже рідко і акуратно.

Курний, гарячий міський день. Перехожі ховаються у тіні будинків. Сонце смажить нещадно. Аня не виносить жару, рухається маленькими перебіжками, від однієї тіні до іншої. Попереду йшла циганка, чіпляючись до рідких перехожих, пропонуючи гадання. Аня до того часу, вміючи спілкуватись з циганами, знала їх здатність навіювати що завгодно і кому завгодно, варто тільки людині розслабитись.

«Зараз причепиться», - тільки і встигла подумати Аня. Якимось незрозумілим чином, дівчина притягувала до себе тих, хто не вкладався в загальноприйняті рамки моралі: алкоголіків, бомжів, психічно хворих людей і циган. Чому це відбувалось, Аня не розуміла, але тільки варто було замаячити на горизонті комусь з вищеперерахованих особин, як в ту ж мить вони шукали контакту з дівчиною. Чим їх так манило до неї? Що відбувалось в їх головах? А може то вони цікавили дівчину? Було в них щось таке, що ріднило Аню з цими «покидьками суспільства». Власне так їх називало само суспільство.
Але чому покидьки? Тільки то му, що не вписувались в загально прийняті рамки? А хто придумав ті рамки? Хто примушує людей мислити по шаблону? Хто вбиває в людях особистість?
Самі ж люди, суспільство, якому так зручніше так існувати і контролювати собі подібних.

А ці маргинали, зневажаючи всі загальноприйняті правила, були вільні від умовностей. Вони були більше діти Природи, ніж «цивілізовані» мешканці планети. Ось тільки алкоголіків і наркоманів Аня не розуміла. Кажуть, що то хвороба. Хвороба чого? Хіба є вірус алкоголізму чи наркоманії? Ні. Для себе дівчина вирішила, що це просто слабкі духом люди. Вони викликали почуття цікавості і трохи гидливості, як самогубці. А ось почуття жалості Ані до них не відчувала. Як може людина свідомо вбивати те, що дала Природа?

Циганка, діючи за звичним сценарієм, різко вхопила дівчину за руку і почала пропонувати свої послуги, щоб розказати, що було, шо є ,що буде. Чи то жара вплинула на Аню, чи то був не дуже хороший день, але Аня «включилась». Цим словом вона визначала те, що з нею відбувається, коли вона впливає на людей, ніби Аня «входила» в людину, розчинялась у ньому і змішувалась с його сутністю. Вона починала відсувати те, що відчуває  людина, ні, думок вона читати не вміла, та і не треба їй цього було. Аня просто уявляла собі те. Що має зробити або сказати той, в кого вона вселилася.

«Бійся!» - сказала вона, проникаючи у свідомість циганки. Ті. Ніби її вдарило струмом, відхитнулась від Ані, відпустила руку і, не зводячи погляду від дівчини, почала задкувати.

- Ворожити то будеш? – посміхаючись, спитала Аня?
- Сама собі ворожі, – стисло прошепотіла циганка і боягузливо ретирувалась.
Ані стало соромно. Не втрималась, могла ж просто словами переконати ворожку, що не потрібні Ані її послуги.

Що було і що є Аня і так знає. А що буде? Дівчина і сама могла подивитись, але не любила цього робити, тому що жити ставало не цікаво. Що там, попереду? Що принесе новий день? Якщо день був хороший, настрій відмінний, все виходило, то обов’язково наступить день, коди все валиться з рук, нічого не виходить, коли життя втрачає всілякій сенс.
Закон збереження енергії працює завжди. Треба тільки навчитися терпіти, не опускати руки, стримувати емоції і чорна полоса пройде, на небі, замість грозових хмар, засяє сонечко і життя стане прекрасним і цікавим.

2014 рік