Роздiл 12

Ніка

Десять секунд міркуваннь витрачаю на спостереження за найпрекраснішим хлопцем.

Він встає. Білявка сидить, а не стрибає, як я зазвичай, раніше всіх. Генрі підходить до її стільця. Допомагає піднятися. Подає руку.

Може, хвора?

Та ні, навіть не кульгає на шпильках, з яких би я звалилася носом в асфальт. Одного разу приміряла, пощастило тоді, що у бабусі купа сіна на розі халупи була звалена. Туди я і пірнула.

- Так що, Ніко? Махаємо їм у слід та їдемо додому? - нагадує Лера про себе і прострочених секундах.

Терміново вношу у віртуальний блокнотик:

«Якщо постежити трохи, то це не злочин. Трішечки можна».

Моя внутрішня матриця, так я називаю квакаючу совість, обзиває дурепою і загрожує їй так і залишитися навіки.

Теж мені знайшла чим лякати!

- Ходімо за ними, Леро. А то я з розуму зійду, що навіть не спробувала.

Матриця квакає, що я і так ку-ку, сходити нема з чого.

- Тоді треба поспішати, йди за мною, я попереду. Раптом повернеться, хто його доброокого знає, - погоджуюся з Лерою, що в повний зріст помітити легше, ніж за столиком кафе впівоберта.

Ми підхоплюємося і лавіруючи між столами на пристойній відстані рухаємося в напрямку пари.

Ніхто повертатися б і не став. Генрі однією рукою притримує блонду свою за талію. Вона пливе граціозно і неквапливо, виляючи стегнами, в обтягнутій спідницею круглою дупою.

Я б цокнулась так повільно ходити. З супермаркету з навантаженими пакетами і то швидше добираюся. Ну хіба що заради Генрі уповільнити крок, щоб довше потримав за талію. Ось так зможу. Еге ж.

- Ну зрозуміло, чому ми їх зустріли в кав'ярні — хмикає Лера, щось розгледівши, чого я ще ззаду неї побачити не встигла, витріщалась ж тільки на зад блондинки — випадковості не сталося, — продовжує вводити мене в курс справи Лера, взявши напрямок ближче до величезної як хмарочос скляної будівлі, — вони точно йдуть до дверей в офісний комплекс. Скоріше за все, разом працюють і обрали найближче місце для обідньої перерви.

- Мені легше не стало від такої новини — видаю свої почуття з розумінням, що довго переслідувати і не довелося.

Ось і все. Прощавай, Генрі. Прощавай, круглозада блонда.

Привіт, вбита надія на побачення з прекрасним хлопцем.

- Так просто відпускати їх не можна, - виводить мене з прощальних думок Лера, тепер уже прискорюючись так, що я ледве встигаю за нею.

- Нападемо на них і зв'яжемо?

Іншого варіанту я не бачу в її словах.

Хоча блонду я б не проти усунути…

- Для нападу зарано, - дає відстрочку цілком серйозно Лера, і я вже в шоці від її рішучості.

У мене і вполовину стільки не знайдеться.

- Леро, ну все. Вони заходять, як ти і припускала всередину. Час йти до…

Не встигаю договорити, вона різко розвертається і перебиває:

- Чекай тут. У приміщенні точно спалишся. Спробую пройти всередину, раптом у блонди є свій кабінет. Там можна ще інформацію глянути на дверях. І де працюють заодно подивитися, якщо мене пропустять, - тараторить скоромовкою і несеться.

А я залишаюся стояти як ніби з даху офісної вежі звалилася на парашуті. Машини, одна за одною проносяться туди-сюди, оглушаючи сигналами. Перехожі в різному темпі метушаться, встигаючи не врізатися один в одного якимось дивом. Кінець обіднього часу для офісних співробітників дуже помітний. Повз мене потягнувся ланцюжок чоловіків різного віку, так само як і Генрі, упакованих в костюми або штани з сорочкою і обов'язково краваткою. Серед жінок знайшлися ще такі леді як блонда, але є і довгоногі у всьому міні, голосно хіхікаючі, привертаючи увагу офісних мачо.

У те що Леру пропустять мені віриться насилу. Через десять хвилин вона не повертається, і я вже не знаю, що й думати. Хоч би на неї саму там не напали і не зв'язали краватками.

Від коливань бігти її рятувати або чекати як вона і просила, мене відволікає телефонний дзвінок.

Беру з важким зітханням. Перевірка не дрімає.

- Ніко, у вас все добре? Нікуди ще не вляпалися?

Мамо рідна, ну і чуйка у Дана.

- За кого ти нас сприймаєш? - відповідаю з усією лековажністтю, на яку здатна, — дівчата цілком можуть спокійно погуляти, даремно турбуєшся.

Ну справді, чого він пристав?

- Дівчата можуть. Ви з Лерою - ні.

Так і бачу його посмішку прихильника підколювати.

- Бос, запитай про пиріжки! - лунає на задньому тлі гуркітливий голос одного з бороданів і ще хтось вигукує про булки і тефтелі.

Зовсім Дан голодом заморив бідненьких співробітників. Вони з таким задоволенням накидаються на мою випічку. Ось навіть хочеться їх порадувати, а то світу білого з грізним босом не бачать.

- Передай бороданям, що скоро приїду. До вечора їм що-небудь приготую.

- А для мене?

Лунає зараз же заявка від недобратика і на його участь.

Замість звичного: «Так, все як забажаєш», захотілося у відповідь і його підколоти, щоб не кидався звинуваченнями в дівчат, що скромно проводять час.

- Тобі каша і кава — все як ти полюбляєш, любий родичу.

З розсувних дверей скляної будівлі з’являється Лера. Зітхаю полегшено і кладу слухавку. Але те, що мій язик пора вкоротити, встигла від нього почути. Якщо так, відро каші наварю. Знатиме, як на мій язик зазіхати.

- Фу-ух, за мною навіть охоронець погнався — важко дихаючи, агент з розпатланим хвостом після стеження, дістає воду з рюкзака. Залпом випиває половину і продовжує: - спочатку пощастило. Наздогнала парочку біля ліфта і стрибнула з ними. Не дала доброокому з блондою усамітнитися. Хі-хі. Вийшла з ними на п'ятнадцятому поверсі прямо в офіс рекламної компанії. Там вже Генрі зробив вигляд, що з блондою випадково зустрівся і попрямував вправо, а я за нею наліво. Та так і дійшла до кабінету з табличкою «Заступник директора з маркетингу та реклами».

- Крута блонда, - випалюю навіть з повагою.

Тепер мені до неї як до космосу.