Розділ 5. Макс. Допоки ти будеш поряд, я не відступлю.

МАКС

#три_місяці_потому

Як тільки побачив її, на обличчі одразу з’явилась усмішка, а всередині стало якось тепло. Я спостерігав за Лідією з дзеркала, але не показувався.

Вона дивилася на себе то з одного боку, то з іншого... Потім переводила погляд то на екран телефону, то на годинник. Знала, що я вже хвилину як «вільний» від громадських робіт.

Я бачив, що вона трохи схвильована, але в той самий час було видно, що вона дійсно щиро очікувала на мене. Розуміння цього змушувало мене ставати ще щасливішим.

— Привіт, — я все ж показався в її дзеркалі.

— Максе, — вона приклала долоню до скляної поверхні дзеркала. — Привіт, я дуже рада нарешті знов побачити тебе. Я так сумувала за тобою...

— Я теж, — я приклав свою долоню до того місця, де її рука торкалася дзеркала.

— Теж радий, чи теж сумував? — вона задоволено усміхалася.

—Й те, й інше, — чесно відповів я. — Нам тоді навіть поговорити не дозволили. Пані, дякую, що врятували мене.

— Максе, це я маю дякувати тобі, а не ти мені... І скільки разів я просила тебе не називати мене «пані», — вона дивилася прямо в очі моїй проекції. — І взагалі, не думаєш, що нам вже можна перейти на «ти»? Я не жартувала тоді в суді... Ти для мене найцінніший, розумієш?

— Розумію, — я кивнув. — Ви для мене теж.

— «Ти», — виправила вона мене, злегка почервонівши.

— Добре... Ти, — тихо сказав я. — Ти для мене — найцінніша, Лідіє.

— Я знаю, — прошепотіла вона, злегка відвевши погляд і продовжуючи щасливо усміхатись. — Я хочу почати все спочатку. Фірма зараз на межі банкрутства, але я від того навіть рада, знаєш? Тільки коли припинила ганятися за грошима, змогла краще зрозуміти себе.

— Ти з усім впораєшся.

— Знаю, — вона кивнула. — Допоки ти будеш поряд, я не відступлю...

***

Привіт, ось і закінчилась ця коротенька, але дуже цікава для мене, як автора, історія.

Не забувайте ставити зірочку, якщо оповідання сподобалось.
Буду рада почути ваші думки щодо історії в коментарях.