Розділ 4. Сказати простіше, ніж зробити

Серафима

Як дивно. Коли в мене був весь час світу, я перла на максимальній швидкості, я всюди мусила бути першою, сильнішою, розумнішою. А зараз, коли лікар повісив на мене той дурнуватий діагноз і фактично сказав, що я можу померти через кілька місяців, мені більше за все хочеться зупинитися чи хоча б знизити інтенсивність руху уперед. Але от у чому біда – я не вмію цього робити.

Я просто не знаю, що тепер робити.

Куди там я поспішала? Здати чергову статтю для публікації в юридичному науковому виданні для диплому? Колись це справді було настільки важливим, що я не спала до півночі, писала, вичитувала. Зараз розумію, як помилялась.

Думаю, розгубленість в моїй ситуації нормальна, чи ні?

Може це все якась помилка, чи жарт, і от-от звідкілясь вистрибнуть телеведучі, які ніби розіграли мене. Я б посміялась, дуже голосно.

Але нікого немає, тільки я під дощем.

Додому не хочу, бо батьки не дадуть мені життя, спокою. Будуть пиляти повільно, надаючи мільйон доказів своїй правоті. Та мені байдуже, я ненавиджу своє життя. Постійно бути в якомусь стані шоку та страху поразки роками поспіль, весь час не допускати навіть мінімальних промахів. Як ще я не з’їхала з глузду? Зате батьки пишалися ідеальною донечкою.

В мене нема друзів, бо не було коли з ними зустрічатись, я весь час навчалась. Заради майбутнього, заради мети.

Яке це щастя виявляється бути донькою Миколи Степового – найкращого адвоката в місті. Мені всі завжди заздрили, бо ми з батьками чудово живемо, в мене є авто, круті шмотки та дорогі гаджети, але вони майже всі потрібні для роботи. Усі стажування у статусних юристів – мої, усі татові зустрічі з важливими людьми – зі мною десь поряд. Я тільки зараз починаю розуміти, що щось не так, десь я звернула в невірному напрямку. З самого початку.

А тоді все було інакше, я думала навпаки: вся молодь, яка гуляє та розважається, робить дурниці та веселиться, просто втрачає дорогоцінний час. А я ж навіть не закохувалась ніколи, не була на побаченні. Я не жила.

А тепер можу померти, і так нічого й не побачу.

Навчання, кар’єра юриста, надії та сподівання батьків…. Де в цьому всьому я?

І винна тільки я, бо я сліпо рухалась за вказівками батьків, ніби біо-робот, якого вони створили за своїми вподобаннями, і все моє життя грають у цю гру. Але ж я не одна така, правда? Боже, скажіть, що не одна, інакше все дарма.

Хоча ні, хай би таких людей було поменше, хай всі будуть щасливі, бо з такими як я світ впаде в безодню. Нещасна людина не може принести світові нічого гарного та світлого.

Скільки людей існують, а не живуть: працюючи на нелюбій роботі із ненавистю до всіх і кожного, існуючи від вихідних до вихідних, від свята до свята. Це коли ти не можеш дочекатися відпустки, а весь період до неї, ніби на автопілоті. В кожної людини свої цілі, до яких треба ще потерпіти, почекати. А життя проходить повз, крутить пальцем біля скроні та мириться з вибором людини.

Я так спішила жити, так спішила, що все собі зруйнувала. Що я згадаю з дитинства? Уроки з репетиторами та навчання? Через батькову роботу ми бувало роками не їздили на відпочинок, а мама всю себе поклала на вівтар Миколи Степового і мене, як його нащадка у житті та у сімейному бізнесі. Боже, яка дурня.

Мені взагалі не до душі ця юриспруденція.

Витираю сльози і помічаю вивіску з написом DAREtoDANCE – наважся танцювати…. Завжди несерйозно відносилась до танців, але ж водила мене мама в дитинстві на бальні, щоб постава була витонченою. Музика розслабляє та дає мозку відпочинок, тому я вже на шляху розумію, що буквально вриваюся до чужої студії.

І помічаю його.

Типовий танцівник, нічого не скажеш. Худорлявий, але спортивний, сталеві м’язи бачу крізь майку і це мені дуже подобається. Взагалі-то я думала тут якась дівчина тренер, може кілька дівчат, але точно не чекала побачити красунчика як з кіно про танцювальні змагання.

Розумію, що дурнувато виглядаю та посміхаюсь, тому включаю свій типовий діловий підхід до справ, а за кілька хвилин буквально вилітаю на вулицю, стримуючи емоції та гупання серця у вухах, від якого я ледве чула усе, що говорив мені Артур.

Класне ім’я, йому підходить.

***

На зайнятті наступного дня я намагаюсь викладатись на всі 100 відсотків, але виходить, що мені нічого не вдається, я жахлива невдаха та дерев’яна лялька. А Артур, Господи, він рухається мов кіт, ні, мов тигр на полюванні. Кожен рух ідеально точний та в такт музиці, але виглядає це так легко, ніби він бавиться і от-от злетить у повітря.

Браво, Артуре.

Боюся підняти погляд на нього та побачити глибоке розчарування. Я ніколи не здаюся, тож пропоную йому повторити завдання, щоб я могла запам’ятати усе та розібрати детальніше. Це ж просто рухи? Їх можна вивчити і повторити. Не одразу, але ж можна.

Та моя ідея чомусь його більше розсмішила.

Зате покликав мене на каву.

Не знаю радіти чи ніяковіти, бо Артур виглядає як досвідчений звабник. Впевнена, що відбою у дівчат в цього хлопця ніколи не було. Та й я гарна, але можу бовкнути якусь дурницю, бо просто не маю досвіду у побаченнях.

Намагаюсь більше мовчати і слухати, поки він не починає говорити про те, що може померти хоч завтра і не буде шкодувати про жоден зі своїх вчинків.

«…навіть, якби я завтра помер, ні про що б не жалкував, бо кожен день свого життя робив усе, що хотів. Так. Думаю, жити треба яскраво, на повну. Тут і зараз. Кожен день, не чекаючи чогось там в майбутньому»

Як же дізнатись, чого я хочу?

– Навчи мене, бо я так не вмію, - говорю в голос і розумію, що не можу відвести від нього очей. Це через його зовнішність чи через те, що його слова потрапили просто в душу?

– Та тут нема чому вчити, просто дозволь собі робити те, що хочеться. Чого ти хочеш зараз?

– Поцілувати тебе, - кажу чесно.