Розділ 15

Ми ще дуже довго говорили про те, про се і нарешті дочекалися часу прибуття поїзда до мого рідненького містечка, яке знаходилося в Закарпатській області. Я пишалася тим, що живу в, сповненому історією місті Мукачево. Саме тому й вирішила не брати таксі, а пройтися пішки до свого дому та показати пам’ятки містечка Златі, яка була тут явно вперше. Одну валізку на коліщатках кожній з нас буде везти не складно, а так ми ще й зможемо відволіктися від всього, що турбувало нас і просто насолодитися красою міста.

Довгі дві години ми гуляли вуличками мальовничого міста. Злата захоплено поглядала на все навколо, а коли побачила замок, то довгих десять хвилин ніяк не могла відірвати від нього свого погляду. Так, сьогодні він навіть мені, людині, яка бачила його вже тисячу разів, а може й більше, здавався якимось інакшим – красивішим, чи може й навіть загадковішим. Ніколи раніше я не задумувалася, що ця історична пам’ятка може ховати в собі давні секрети минулого. А після того, як я дізналася про свої надздібності, впевнена, що це так і є.

Замок Паланок виглядав цього ранку просто прекрасно. Погода була чудовою. Світило сонечко, де-не-де виднілися біленькі хмарки. Це ще здалеку неначе підіймало замок над усім містом і робило його прекраснішим. Сама будівля, освітлена сонечком, яке тільки недавно з’явилося на горизонті, набула рожевуватого кольору, а її червона черепиця блищала після невеличкого дощу, який був вночі.

Зблизька замок був ще красивішим. По всій його території була прокладена бруківка, а стіни вражали своєю архітектурною вишуканістю та елегантним виглядом. Видно було, що над ними не тільки попрацював французький іменитий архітектор, а й найкращий знавець фортифікаційної справи. Він зробив усе, щоб замок став справді неприступним та при цьому не втратив свого чарівного вигляду.

Коли ми нарешті піднялися по горі до воріт, що вели в замок Паланок, то змушені були розчаруватися, адже вхід було закрито. Спочатку ми було подумали, що це через те, що ще досить рання пора, але охоронець, який з’явився тут як тут, повідомив, що його закрили через дивні явища, що траплялися тут протягом тижня. На запитання, що саме тут сталося, чоловік промовчав, але порадив не наближатися до чудодійного місця. Ми, звісно, були незгодні, але зробити нічого не змогли, тож розвернулися та пішли до мого дому.

Мушу зауважити, спускатися було набагато легше, ніж підійматися, тому ми ще захопленіше поглядали на все навколо і не втрималися від того, щоб не пофотографувати буквально усе. Ну і я дивилася на такі знайомі будівлі та робили їхні фото так, наче бачу їх вперше. Дивне відчуття, чесно кажучи, але за останній проміжок часу я вже до цього звикла. Проте того, що сталося потім я й уявити ніколи не могла.