Справжня я

Розділ 22

Обговоривши всі деталі, ми спорудили такий собі важіль, щоб можна було спокійно мене опустити і не боятися, що я впаду, завдяки страховці з металевого кільця. Мушу зауважити, що було неймовірно страшно спускатися в невідоме. Але я завжди була дуже сміливою і мені легше було стикатися зі всілякими труднощами лицем до лиця, а не ховатися від чогось за стінами дому. Тому я й не злякалася, коли побачила, що в мене є надздібності, коли з’ясувалося, що я їх отримали завдяки дуже злим людям, яким все одно на все і всіх, окрім них самих.

Проте зараз, коли я поволі спускалася вглиб загадкового колодязя, щось змінилося. Не знаю чому, але я відчувала якесь тремтіння по всьому тілу. А коли зрозуміла, що якщо Злату побачать охоронці, то я застрягну тут на дуже тривалий проміжок часу і навряд чи зможу вибратися, одразу ж стало дуже моторошно. Але нічого. Я з усім впораюся. Життя в мене до цього було не таким напруженим, але впевнена, що тут я знайду багато розгадок та відповідей, тож потрібно йти вперед до невідомого і не витрачати марно часу на зволікання.

Я спускалася дуже повільно. На електронному годиннику на моїй руці уже показувало, що минуло рівно сорок три хвилини, а ліхтарик досі не показував дна. Чесно кажучи, було дуже страшно, що я впущу його або телефон і залишуся в цьому непроглядному мороці сам на сам боротися зі страхом темряви. Але поки все було добре, я намагалася про це не думати.

В мене були також із собою маленькі палички, які світяться, коли їх зламати і час від часу я кидала їх собі під ноги, щоб подивитися, скільки ще залишилося опускатися. Зазвичай такі дрібнички дуже люблять діти, які приїжджають у літні табори. Я також була не винятком. Тому, коли збиралася сьогодні вранці, то взагалі не виникало питання, що ж саме взяти, щоб освітлювати свій шлях. За три поїздки до різних таборів, в мене їх назбиралося приблизно п’ятдесят і я прихопила їх всі.

За цей час, що я спускалася, вже використала більш як сорок паличок. Знаю, нетерплячка згубна річ, але мені дуже складно просто стояти на місці і не робити нічого. Ну звісно в цьому випадку висіти, бо саме так якось і виходило. Я напів висіла, напів стояла на відрі для самої води і дивувалася, як воно мене витримує. Раптом мої чергові роздуми перервало те, що ланцюг різко припинив опускатися. Я розуміла, що якщо скажу щось, то викажу свою присутність і мене витягнуть до того, як встигну знайти всі відповіді, які мене цікавили. Тож кричати не стала. Та й сенсу у цьому також не бачила, адже глибина вже була чималою і якщо мої слова й дійдуть до Злати, то її відповідь до мене навряд чи.

Не ставши панікувати, я вирішила кинути палички та перевірити, на якій глибині знаходжуся. Адже цілком можливо, що спуск припинився через те, що я вже з самого низу. Повіривши в це, мені прийшла в голову безглузда ідея – ступити в порожнечу. Ви запитаєте, чому безглузда? А тому, що коли я це зробила, то відчула, що до землі мені ще далеко і заплуталася у ланцюзі, намагаючись стати назад у відро. Його почала трусити, хитати з боку на бік, а мої намагання вибратися зводилися цілком до протилежного результату.

З кожним обертом ланцюг все сильніше і сильніше здавлював мене й було відчуття, наче так і завершиться моє молоде життя. Але щось різко штовхнуло мене і я просто вилетіла і з металевого полону і подалі від відра. Паніка почала накривати мене, адже пролетіла я вже чимало і не планувала найближчим часом опинитися на поверхні. Але раптом мене викинуло на твердий ґрунт. Я не могла повірити у свою удачу. Мені все вдалося. Я тут – на дні колодязя і все, що шукала так довго, незабаром постане переді мною. Не знаю, чи інформація, яку так довго шукала, справді мені сподобається, але я не можу жити в невідомості, кожного дня думаючи, що ж буде завтра.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше