Справжня я

Розділ 33

Чесно кажучи, обернувшись я й не сподівалася побачити когось іншого. Хоч я його й бачу лише вдруге, але мушу визнати, Всеволодові появи справді вражаючі.

Чоловік знову був одягнений у все чорне, а його обличчя прикривав широкий капелюх. Проте було взагалі не важко здогадатися хто це, адже лише він міг з’явитися у таку важливу для мене мить. Знову.

– Чудова промова,– аплодував він, насмішкувато позираючи з-під крислатого капелюха.– От якби ще й зміст трохи підкоригувати, то була б взагалі ідеальною.

– Де всі? Що ви зробили з ними?

– От не вдавай, що їхня доля справді тебе цікавить. Адже погодься, єдине, що тебе зараз турбує, це навіщо я тут. Чи не так?

– Ні. На відміну від вас, я не егоїстка, яка тільки й думає, що про себе,– презирливо скривилася я, але вирішила, що навряд зможу так щось дізнатися і варто йому підіграти.– Що вам від мене потрібно?

– Так би й сказала одразу. А то все тягнула час. В мене до твого відома також є плани й вони набагато цікавіші за твої,– Владислав знову зухвало посміхнувся.

– Що вам від мене потрібно?– просичала крізь зуби я, вже не стримуючи злості, що різко нахлинула на мене.

– Ти. Мені потрібна ти. А точніше нашій організації. Так уже вийшло, що твої сили не такі вже й простенькі, як ми думали спочатку.

– Про що це ви?

– Ну, знаєш, ти не просто володієш силами повітря, а чимось значно більшим. Нещодавно наша мандрівниця в часі, повернулася з майбутнього і єдине, що встигла сказати перед смертю – це ці слова.

– Але що з нею трапилося?– розхвилювалася я не на жарт.

– Ми самі так і не змогли цього зрозуміти,– задумався Всеволод.– Але ми знаємо точно одне – ти повинна негайно приєднатися до нас.

– А я не хочу цього. Що ви взагалі мені зробите?– раптом сказала я, згадавши, що це не вони мені потрібні, а я їм.

– Тобі то нічого,– загадково посміхнувся співрозмовник, а в його очах блимнув вогник азарту.– А от твоїй новоспеченій команді – запросто.

– Не смійте чіпати їх!– вигукнула я, а мої руки мимоволі стислися в кулаки.

– Все залежить від тебе,– вдав, що не почув Всеволод.– Ми даємо тобі сім місяців часу на роздуми. Пам’ятай, те, чи будуть живими твої одногрупники, вирішуєш саме ти.

Після цього він так само раптово зник, як і з’явився, а я залишилася стояти на місці, розгублено кліпаючи очима та час від часу витираючи зрадницькі сльози, що маленькими струмочками збігали по щоках.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше