Розділ 49

Ну нарешті ми приїхали. Рука розболілася не на жарт. Мене охопила якась загальна слабкість. Вдавалося лише ледве переставляти ноги.

Друзі швидко зрозуміли, що зі мною щось не ладне і покликали лікарів. Ті завезли мене на візку до палати. Злата була поруч зі мною та тримала за вцілілу руку, на знак підтримки.

Виявилося, що в мене вивих плеча і перелом руки, недалеко від кисті. Лікар попередив, що накладання гіпсу займе багато часу, тому порадив відволіктися на щось.

Не довго думаючи, я попросила Злату розповісти те, що саме на думку Арсена  Павловича є дивного на острові.

– Це може прозвучати доволі безглуздо, але Арсен Павлович вже протягом тривалого часу помічає, що на острові трапляються дивні речі,– почала шепотіти Злата мені на вухо, мабуть, думаючи, що ця інформація або безглузда, або не повинна бути почута кимось стороннім.– Років двадцять тому тут все було абсолютно спокійно та й туристів було небагато. Але потім раптом тисячі людей почали приїздити сюди. Найдивнішим було те, що приблизно сорок з них, жило тут не тиждень або місяць, як зазвичай роблять приїжджі, а їх можна було побачити в околицях міста протягом всього року.

– Тоді Арсен Павлович був молодим, але все одно розумів, що вони з’явилися тут неспроста,– продовжила Злата, підморгнувши лікарю, який точно не міг почути того, що розповідала вона.– І з часом він зрозумів, що не помилявся. Дев’ятнадцять років тому, на острові, посеред ночі, люди побачили якісь спалахи. Вони були різнокольоровими, а наприкінці майже над усім островом утворився немов зелений купол. Коли наступного ранку туди приїхали люди, то побачили лише невеликі ділянки випаленої землі, але не звернули на це ніякої уваги. І дарма. Через деякий час тут почали зникати люди. З часом вони зазвичай поверталися, але з них була немов викачана вся життєва енергія. Вони уже не могли жити звичайним життям та намагалися чим пошвидше поїхати звідси. На запитання «Чому?», люди не відповідали, а лише кивали головами у бік острова. Так продовжувалося ще певний час. Але незабаром почали масово зникати діти, віком від декількох місяців до трьох років. Молоді батьки були в розпачі. Всі вирушили на їх пошуки. В місто понаїжджало дуже багато журналістів та приватних детективів, поліція також не пасла задніх, але їхня робота не давала результатів. Хоча, можливо, вони щось таки й змінили, адже незабаром всі діти повернулися цілими та неушкодженими додому. Єдиним, що в них змінилося, були невеличкі сліди на долоньках, які з часом зникли. Після цього певні чудасії ще траплялися, але далеко не такі масштабні та й люди якось уже на них і не реагували.

– Все вправив,– раптом пролунав бадьорий голос лікаря.

– Ви про що?– здивовано поглянули ми на нього.

– Ого. Навіть не уявляю, що це за цікавезна розповідь була, якщо вона аж на стільки відвернула вашу увагу,– посміхнувся він і пояснив.– У вас був вивих плеча і я поставив його на місце, поки ви відволіклися.

– А я й не відчула,– щиро промовила, а потім до мене дійшло, чому тоді Злата підморгнула Семену Петровичу.

За двадцять хвилин мені уже наклали й гіпс та дали спеціальну картку, яку я повинна буду показати у лікарні в Києві. Сказавши, що якщо виникнуть якісь проблеми, а ми ще будемо в Скадовську, то можемо звернутися до них в будь-який момент. Нам завжди будуть раді допомогти.

Подякувавши та розпрощавшись, ми вийшли з палати. Стурбовані погляди одногрупників були приковані до моєї руки, яка ще й через вивих плеча, була спеціально припіднята та зігнена у лікті спеціальною штучкою. Поняття не маю, як  саме  вона називається.