Спроба №6. Мовчун

– Що це на тобі одягнене? Сама на себе не схожа! – Аніла прискіпливо оглядала 14-річну дівчинку, що лише віддалено нагадувала її нинішню підопічну.

– Так, зі стилем моїм тоді була справжня біда… – погодилася Аліна і усміхнулася.

Вони знову стояли у коридорі школи. Була перерва. Старшокласниця Аліна у якійсь сірій кофтинці та довгій чорній спідниці стояла біля вікна. Повіки прикрашали блакитні тіні, які додавали ще більшої безглуздості її образу. Волосся, заплетене у недбалу косу, завершувало цей дивакуватий образ. Погляд дівчини був спрямований на шкільне подвір’я, де на спортивному майданчику гурт хлопців грав у футбол.

– І куди це вона так пильно дивиться?

– Он на того чорнявого хлопця, що стоїть на воротах.

– Симпатичний, – оцінила нове захоплення своєї підопічної Аніла, – принаймні смак у тебе з роками покращився. І це я зараз не про одяг…

– Та ну тебе з цим одягом, – образилася Аліна, – краще будемо спостерігати.

– Та нема особливо за чим спостерігати, він же тебе не помічає.

– Нерозділене кохання… – зітхнула дівчина. – У мене воно почалося в старших класах школи і закінчилося там же.

– І що ж ти у ньому знайшла?

– Не пам’ятаю вже, як ця моя «безмовна одержимість» почалася, але тривала вона досить довго. Щось таке було у цьому хлопцеві… Навіть не питай що.

– І про що ви з ним спілкувалися?

– А ми і не спілкувалися ніколи.

– Як так?

– Мене кидало то в холод, то в жар від однієї лише його присутності десь поруч. Але це не заважало знати напам’ять весь його розклад уроків і кожну перерву проходити, ніби випадково, повз їхній клас, потайки сподіваючись, що він колись зі мною заговорить.

– Мабуть з боку це виглядало дуже смішно!

–Та мабуть, але мені було все одно. Аби тільки Мовчун поглянув на мене.

– А він і дивиться! – раптом викрикнула Аніла і показала на хлопця.

Він у цей час поглянув на вікно, де стояла Аліна. Вона відвела від нього на мить погляд, а коли знову глянула надвір, Мовчун вже був зайнятий грою.

– То ти йому теж подобалася!

– Так, знаю… Я пізніше дізналася про це. Але він, як і я, боявся зробити перший крок. Таке «кохання» дуже виснажувало. Я тоді не розуміла, чому він просто не підійде і не познайомиться зі мною?

– Підліткові захоплення – вони такі. Страх відмови переважує здоровий глузд і бажання бути поруч із хлопцем своєї мрії. А це ще хто такий? – Аніла здивовано поглянула на хлопця, який поспішним кроком йшов у їхній бік і щиро посміхався до Аліни.

– Привіт! А я бачу, ти тут сама стоїш, вирішив до тебе підійти, розважити, щоб тобі самотньо не було! – вимовив він на одному диханні і присів біля дівчини на підвіконня.

– А мені і не сумно зовсім, – намагалася позбутися нав’язливого кавалера Аліна, – ось, бачиш, біологію повторюю. Скоро перерва закінчиться! Ти теж поспіши, щоб не запізнитися.

– За мене не хвилюйся, у нас зараз зарубіжна література, вчителька постійно запізнюється. Так що у мене є час!

Раптом продзвенів дзвінок на урок.

– Мені уже слід іти, – зітхнувши з полегшенням, мовила дівчина. – Бувай!

– Бувай, Аліно! До зустрічі! – крикнув хлопець, поспішаючи у свій клас.

– Дивись, який настирний! – сказала Аніла, коли урок почався і у коридорах школи все затихло.

– Занадто настирний! Слідував за мною усюди! А іронія в тому, що вони з Мовчуном – однокласники.

– Серйозно? Мабуть важко тобі було! Це ж треба так повз їхній клас проходити, щоб один тебе помітив, а інший – ні!

– Це дійсно була дилема! – констатувала Аліна. – Але іноді мені все ж вдавалося бути поміченою одним і непоміченою іншим. Думаю, в мені є якісь задатки воїна-ніндзя!

– Ха-ха-ха, – Анілі сподобався жарт підопічної. – А з Мовчуном як все закінчилося?

– Ніяк, тому що ми – два «переляки» – жодного разу так і не поговорили. Все це продовжувалося впродовж двох років, п’яти особистих щоденників і трьох невдалих спроб з ним заговорити.

– І знову без хеппі-енда? – запитала Аніла.

– Вгадала… – зітхнула Аліна, – проте завдяки своєму Мовчунові я зрозуміла, що можу подобатися красивим і харизматичним хлопцям. У моєму випадку все закінчилося нічим.

– Відмов не потрібно боятися! Поразка – це лише урок у житті. Як часто ми так боїмося зробити той єдиний крок, який відділяє нас від жаданого. І мучимося здогадками, що було б, якби…

– Мудрі слова, моя вчителько! Досить мріяти, досить боятися!

– От і правильно, – зраділа Аніла, – сподіваюся, у наступному спогаді у тебе вже будуть хоч якісь нормальні стосунки?