Спроба №10. Герой не мого роману

– Яка тут романтична атмосфера, – зачаровано мовила Аніла, розглядаючи усе довкола.

– Я здається знаю, що це за спогад, – примружила очі Аліна, – не найприємніший, скажу відверто…

– А мені тут подобається! Це ж ресторан, так?

– Так, один із найдорожчих у нашому місті.

У напівтемряві грала спокійна музика, декілька офіціантів ходили між столиками з підносами. Над стелею висіли повітряні кульки, а в залі, прикрашеній до Дня закоханих, стояв аромат вишуканих страв. У двері зайшла пара. Аліна була одягнена у коротку шубку, її волосся було укладено в елегантну зачіску. Довга вечірня сукня довершувала її вдалий образ.

– А ти тут просто красуня! – замилувалася дівчиною Аніла. – Ой, а це ще хто?

Хлопець у білій сорочці та джинсах та дублянці допомагав Аліні зняти верхній одяг. Його зовнішність зовсім не привабила Анілу.

– Мій друг, «герой не мого роману».

– Що ти у ньому знайшла? Взагалі не наш смак!

– Він – приємний хлопець. Мені було з ним цікаво. Я могла говорити з ним про все і навіть більше. У нас були спільні інтереси. Він був у захваті від мене і не забував про це говорити. І все було б добре, якби не одне АЛЕ: я нічогісінько до нього не відчувала!

– Цікаво, а він про це знає?

– Знає, але не збирається здаватися. Лише набирається терпіння і продовжує операцію із завоювання моєї прихильності. Тому побачення призначаються. Квіти – даруються. Але закоханості я так і не відчула. Що б він не робив.

– Але ж ти тут, з ним, у День Святого Валентина! Як це ти погодилася?

– Мій «друг» був особливо впертим. На усі аргументи про неможливість наших романтичних стосунків у нього знаходилося безліч контраргументів. І з часом я просто відпустила ситуацію. Мені подобалося наше спілкування. Він часто діставав квитки на концерти відомих зірок, яких гастролями заносило у наш місцевий Будинок культури. А постійна дружня підтримка стала невід’ємною частиною мого життя. І я вирішила дати йому шанс.

– І як він на це зреагував?

– Він був на сьомому небі від щастя. І на радощах запросив мене сюди, в цей шикарний ресторан, відсвяткувати День закоханих. От ми тут і опинилися. А що було далі, подивимося зараз.

Столик було замовлено заздалегідь і усміхнена офіціантка відразу провела пару до нього. Вони сіли, взяли до рук меню. Було помітно, що кавалер – трохи нервує.

– Що їстимеш? –він питально подивився на Аліну.

– Навіть не знаю, тут все таке екстравагантне… Вибери на свій смак.

– Тобі тут подобається? – і не дочекавшись відповіді своєї супутниці, хлопець покликав офіціантку і вона взяла у них замовлення.

– Тут затишно, хоч і трішки шумно… – продовжила перервану розмову дівчина.

– Я замовив нам коктейлі, сподіваюся, ти не проти?

– Ні, хоча я і не у захваті від спиртних напоїв…

– То може мені відмінити замовлення?

– Не потрібно. Я спробую… І не хвилюйся так, все добре.

– Я і не хвилююсь. Просто хочу, щоб ти гарно провела час.

Коли принесли страви, Аліна з цікавістю подивилася на страву і почала їсти. Проте, скуштувавши шматочок риби, яку замовив для неї її кавалер, вона скривилася.

– Пам’ятаю ту рибу – занадто багато спецій, ще й пересолена…

У цей час хлопець їв свій стейк і щось постійно запитував у Аліни. Та вимушено посміхалася, адже не хотіла зіпсувати йому «його ідеальне побачення».

– Втомлена і розчарована, я лише чекала закінчення цього «романтичного» вечора. Але не могла і подумати, чим обернеться для мене його завершення. Ось, дивись…

Коли та ж сама усміхнена офіціантка принесла рахунок, виявилося, що у «героя не її роману» не було достатньо грошей для того, щоб розрахуватися. Він почав нервово викидати усе з кишень, збираючи гірку з купюр та монет на білосніжній скатертині. Зрозумівши, що розрахуватися зібраною сумою у нього не вийде, він побіг до менеджера ресторану. Та запропонувала відпрацювати нестачу, миючи посуд на їхній кухні.

Аліна, розчарована таким ходом подій, встала з-за столу. Ідея провести решту вечора, виконуючи обов’язки посудомийки, вивела її з себе. Витягнувши із сумочки решту для оплати рахунку, вона поклала гроші на стіл і мовчки вийшла.

Через декілька хвилин «фінансовий гуру» наздогнав її на вулиці.

– Алінко, давай я тебе проведу. Темно вже!

– Дякую, але у мене голова болить від гучної ресторанної музики. Я краще сама прогуляюся…

– Ну як хочеш…

– Дякую за вечір! Бувай!

Аліна швиденько попрощалася зі своїм кавалером і почимчикувала додому.

– Ну і пригода… – мовила Аніла, проводячи поглядом хлопця, що йшов, понуривши голову, у протилежний від Аліни бік. – І як ти з ним далі після такого спілкувалася?

– Після такого невдалого побачення наше спілкування з моєї ініціативи було припинено.