Спроба №21. Хлопчик-помагай

У школі, куди потрапили наші мандрівниці, панувала метушня. Діти бігали по коридорах, а чергові намагалися зупинити цей безлад. Та їхні голоси поглинав шум. Раптом продзвенів дзвоник і вже через хвилину запанувала тиша. Двері класів зачинилися. Почався урок.

– Чому це ми знову у твоїй школі? – здивовано запитала Аніла.

– Тому що тут я зустріла свого колишнього чоловіка.

– Ти тут працюєш?

– Працювала… Так, три роки. Вчителькою історії.

– Ну нарешті тобі твій диплом знадобився!

– І не кажи! – посміхнулася Аліна. – А ось і я.

Молода вчителька з підручником у руці поспішала до класу.

– Аліно! Почекай! Ти свої конспекти в учительській забула!

До дівчини біг молодий хлопець, років двадцяти п’яти. Одягнений у синю сорочку із трохи прим’ятим комірцем та чорні брюки, триденною щетиною та нечищеним взуттям він не справляв приємного враження.

– Та не біжи так! Я почекаю! – дратівливо сказала Аліна.

Хлопчик-Помагай добіг до неї, віддав конспекти і посміхнувся.

– Що б ти без мене робила?!

– Навіть не знаю, – саркастично відповіла Аліна, та її колега цього не помітив.

– От і я кажу! Ну що, сьогодні після роботи йдемо у кафе?

– Ти ж знаєш, у мене роботи багато…

– А хочеш, я тобі допоможу?

– Ти ж біолог, а не історик!

– То й що? Та я заради тебе готовий усю історію вивчити! Та я…

– Ну добре, добре, вмовив. Зайдеш за мною о сьомій. Але лише на годинку! У мене дійсно безліч роботи!

– Домовилися! – радісно мовив хлопець. – О сьомій буду у тебе!