Спроба №21. Хлопчик-Помагай. «Чоботи, чоботи...»

– Як же тут смачно пахне! – Аніла гучно втягнула носом. – Що за ресторан?

– Один з найкращих у місті! Мої батьки постаралися! Все ж таки, єдину дочку заміж видають…

– То ми зараз на твоєму весіллі? Так, так, зачекай… А як же РАГС? Це ж найцікавіше! Вертаймося!

Мандрівниці миттю опинилися у просторому залі, оформленому рожевими, білими й блакитними кульками. Жіночка з дивною старомодною зачіскою та з червоною текою в руках виголошувала промову про цінність інституту шлюбу та непорушність даних одне одному обітниць. Перед нею стояла пара: Аліна у білосніжній сукні та легкій фаті та юнак у чорному костюмі, блакитній сорочці та синій краватці. Дівчина виглядала блідою та збентеженою. Вона щораз оглядалася до своїх батьків, наче шукала від них якоїсь підтримки. Хлопець же навпаки – уважно слухав працівницю РАГСУ і час від часу закохано дивився на свою наречену.

– Якась ти сама не своя, – помітила Аніла, підходячи ближче до пари і зазираючи їм в обличчя, – зате твій майбутній чоловік просто сяє від щастя! Ти лиш поглянь!

– Та немає мені чого на нього дивитися, – різко відповіла Аліна. – Це він тут такий радісний… А потім…

– Куди це ти поспішаєш? Не треба мені «спойлерів». Ми з тобою ТУТ і ЗАРАЗ. Головним чином для того, щоб проаналізувати, що і де пішло не так. А я вже бачу проблеми. І це лише день весілля! Що ж таке сталося?

– Після моєї згоди на шлюб все пішло не так! Та й батьки мене не одразу підтримали у виборі. Все ж – простий учитель з маленькою зарплатою…

– Так ти ж теж вчителька! – обурилася Аніла. – Та й коли це гроші ставали на заваді справжньому коханню??

– Отож бо й воно, – сумно усміхнулася їй Аліна, – справжньому! Та де було те справжнє? Я просто втомилася від нескінченних невдалих стосунків і захотіла зупинитися і почати нарешті спокійне сімейне життя. Але зовсім не через любов, що відчувала. Усе – через минулі розчарування.

– А він про це знав?

– Думаю, здогадувався. Але його кохання до мене було сліпим. І він навмисне не хотів помічати моєї холодності.

– Ой, відчуваю, вся драма ще попереду…

– І ти не помиляєшся…

Мандрівниці повернулися до ресторану. Грала спокійна музика, гості сиділи за столами й час від часу виголошували тости. Офіціанти підносили гарячі страви. Чувся дзвін наповнених келихів. То тут, то там лунали вигуки «Гірко!» і молодята неквапливо підіймалися для поцілунку.

– Ти навіть цілуєш його якось не так!

– Що ти маєш на увазі? Я просто не люблю публічного виразу емоцій…

– Але це ж твоє весілля! Тут так заведено! Це ж звичай!

– Ох, ці мені звичаї… – обличчя Аліни змінилося і виражало тепер невдоволення. – Не люблю я цей цирк. Усі ці «Гірко!», тамади, конкурси… Просто пережиток минулого!

– То чому ж у вас на весіллі все це було?

– Виявилося, що родина мого чоловіка досить традиційна. Усе, що ти тут зараз бачиш, – їхня ідея. На КОЖНУ мою ремарку про безглуздість деяких весільних звичаїв, моя майбутня свекруха закочувала очі й казала, що я в цьому нічого не тямлю. І що тамада – незамінний атрибут кожного весілля. І конкурси. І взагалі, вона не думала, що я така вередлива.

– Бачу ви зі свекрухою відразу знайшли «спільну мову», - глузливо зауважила Аніла. – А це що зараз відбуватиметься?

У цей час до зали внесли велику миску і поклали на підлогу. Біля неї поставили стілець і новоявлений зять пішов до тещі. Та сором’язливо підвелася і рушила у центр зали. Заграла пісня «Чоботи, чоботи…». Алінина мама роззулася, сіла на стілець і поклала ноги у миску. Хлопчик-Помагай відкрив пляшку шампанського і почав «мити» їй ноги.

– Це ще один безглуздий ритуал! Зять миє тещі ноги і  дарує нові чоботи, які тут же й надягає на неї. Звідси й пісня… Не можу на це дивитися… Перенеси мене звідси ще кудись…

Вони опинилися у готельній кімнаті. У ванній шуміла вода. Юнак сидів на ліжку і нетерпляче поглядав на годинник.

– Люба, ну ти там скоро? – крикнув він нетерпляче.

Через декілька секунд Аліна у рушнику вийшла з ванної.

– Чого кричиш? Я тебе і так чую! – дратівливо мовила дівчина.

– Я думав, що вода… і…ти не почуєш…Яка ж ти у мене гарна! Сподіваюся, що наша перша ніч тобі запам’ятається на все життя.

– Ти знаєш, я так втомилася від цього весілля! Стільки часу на підборах… Ноги гудуть! Та й голова від всієї сьогоднішньої метушні просто розколюється! Давай не сьогодні, добре? – вона з надією поглянула на хлопця.

– Але ж ти казала, що ми почекаємо лише до весілля, чи не так? Ти обіцяла, що…

– То мені що зараз магічним чином має полегшати від твоїх слів? – обурено мовила Аліна і сіла в крісло поруч із ліжком.

– Та ні, кохана… Вибач… Я не хотів тебе образити… Я просто…

– От і я просто… Лягай вже, а я піду подихаю свіжим повітрям.

Вона підвелася, скинула рушник, одягнула білосніжний готельний халат і вийшла на балкон.

– Ух, як ти з ним жорстоко тоді… – порушила через декілька секунд тишу Аніла.