Спроба №21. Хлопчик-помагай: «щастя» вдвох

На цей раз мандрівниці опинилися у невеличкій однокімнатній квартирі. За вікном вже світив місяць. Звідкись долинали пахощі запеченого м’яса. То Аліна, у червоному фартушку та зібраним у пучок волоссям поралася на кухні, готувала вечерю. Її чоловіка вдома поки що не було і вона вирішила йому зателефонувати.

«Привіт, ти скоро? Вечеря вже майже готова!... Є для мене новини? Сподіваюся, хороші?... Ну гаразд, чекаю».

Вона від’єдналася і знову закружляла по кухні, накриваючи на стіл.

– А ти тут здаєшся щасливою, – зауважила Аніла, спостерігаючи за тим, як її підопічна безтурботно наспівує якусь знайому мелодію собі під ніс.

– Ну це ненадовго… – заспішила «порадувати» її Аліна.

Через хвилин п’ять у двері подзвонили.

– Знову ключа вдома залишив, забудько? – голосно мовила дівчина, йдучи до дверей. – Я ж тобі завжди про них нагадую! – сказала вона, обіймаючи чоловіка.

– Ну що ти зі мною поробиш, Алінко! Не тим голова забита!

– Так, так… З цього місця детальніше, будь ласка, – Аліна підійшла до ванної кімнати. Вона стала на порозі й спостерігала, як Помагай миє руки.

– До нас у школу завітали викладачі з місцевого університету, проводили профорієнтацію серед учнів 11 класів…

– І що, вони й тебе переконали вдруге вступити до вишу? – пожартувала Аліна.

– Не зовсім… – чоловік витер руки й обличчя і підійшов до коханої. – Один із викладачів, Сашко, мій колишній одногрупник, розповів про вакансію лаборанта у них на кафедрі. А ще про можливість вступу в аспірантуру…

– Зачекай, зачекай…– перебила його дівчина. – Ти серйозно задумуєшся над вакансією лаборанта?

– Але ж люба, це – не школа, а університет! – і він багатозначно підняв вказівного пальця догори. – Ти уявляєш, які там переді мною відкриються можливості!

– І які ж? – Аліна розчаровано поглянула на свого мрійника. – Наскільки я знаю, зарплата лаборанта у кілька разів менша за вчительську. А ми й так ледь кінці з кінцями зводимо. Нам твоя мама цю квартиру знімає, бо ми не можемо її собі дозволити.

– Мисли ширше, кохана! Я подам документи в аспірантуру, може з’являться зайві години, то я викладачем повноправним стану. А роки через чотири – і кандидатом наук. Уяви усі перспективи!

– Та не можу я їх собі уявити, як не проси, – Аліна розчаровано сіла на диван. – Ти зрозумій, у нас немає чотири роки! Ми живемо тут і зараз. За компослуги хто платитиме?

– Ну що ж ти така прагматична? – голос молодика почав змінюватися. – Все гроші й гроші! Візьмеш додаткові години в школі. На крайній випадок, у твоїх батьків трішки позичимо…

– От батьків моїх сюди втягувати не смій! – Аліна теж перейшла на підвищений тон. Вона встала і почала нервово жестикулювати. – Ти моєму татові що обіцяв? Що я ні в чому не відчуватиму потреби! А тепер будуєш переді мною якісь примарні та дуже сумнівні перспективи?

– Та я ж заради тебе і стараюся, дурепо! – чоловік перейшов на крик. Його руки зажалися у кулаки. – Отямся! Воно не мені потрібно! Я і вчителем щасливий бути!

– Чого ти обзиваєшся? І чого кричиш на мене? Вгамуйся! Ведеш себе як останній…

Договорити Аліна не встигла, адже отримала ляпаса від власного чоловіка. Від несподіванки та сили удару вона не втрималася на ногах і впала на диван. Дівчина з жахом дивилася на свого кривдника і не могла вимовити жодного слова. Хлопчик-Помагай, що мало вже нагадував свій образ, вийшов з кімнати, а через декілька секунд почувся грюкіт дверей. І кімнаті стало тихо.

Аніла, яка з жахом спостерігала за цією сімейною сценою, нарешті порушила мовчанку:

– Нічого собі… Оце так… Чого-чого, а цього я аж ніяк не очікувала побачити… – вона переводила погляд то на свою підопічну, то на заплакану Аліну на дивані. Їй бракувало слів.

– Перемотай час десь на годинку вперед, – тихо мовила її супутниця. – Треба ж побачити, чим все це закінчиться…

Вхідні двері тихенько відчинилися.

– Алінко, це я… Ти ще не спиш? – чоловік повільно увійшов у кімнату. У руках тримав букет із п’яти червоних троянд.

Він застав дружину там, де її і залишив. Очі дівчини спухли від сліз, а щока ще й досі була червоною від ляпаса. Вона не обернулася до нього, а просто дивилася поперед себе, ніби нічого не помічаючи. Помагай кинувся перед нею на коліна, взяв її руки до своїх і почав їх цілувати.

– Сонечко моє… Вибач мене дурного! Я не хотів тебе скривдити! Чесно! Воно якось само… Я більше не буду… Ось побачиш… Я тобі ось квіти приніс… Троянди твої улюблені…

– Мої улюблені – білі… – тихо мовила Аліна, підвелася і вийшла з кімнати.