Спроба №... або у пошуках Справжнього...

Спроба №21. Хлопчик-Помагай: кінець

– І довго ти оце все терпіла? – запитала Аніла, якось по-новому дивлячись на свою підопічну.

– Досить довго… – Аліна зітхнула. – Можемо переглянути деякі з таких сцен, як попередня.

– Щось не дуже хочеться… – зізналася Аніла, – та все ж думаю нам з тобою це піде на користь. Типу домашньої роботи із виправлення помилок. Зрозумієш, яку поведінку можна терпіти, а яку зовсім не слід.

– Гаразд, – сумно відповіла дівчина. – Але далі буде ще гірше… Впевнена, що хочеш це побачити?

– Ну ти мене взагалі налякала! Рушаймо, поки я не передумала.

Мандрівниці опинилися у тій же квартирі, тільки на балконі. Аліна, сиділа в кутку, згорнувшись клубочком, і розмазувала по обличчю сльози.

– Я тебе звідси не випущу, доки не заспокоїшся, – говорив з того боку дверей Хлопчик-Помагай.

– Дай мені хоч мій мобільний!

– Ще чого надумала! Щоб ти батькам подзвонила і поскаржилася на мене?! Ага, а як же!

– Відчини, тут же холодно!

– Нічого, тебе моя любов грітиме! Ну коли вже ти зрозумієш, що ніхто тебе так не кохатиме як я?! А ти валізи збирати почала! І куди це годиться? Швидше заспокоюйся – випущу! А я поки тобі чаю гаряченького заварю. А то ще дійсно там застудишся!

Анілині очі округлилися від жаху:

– Це що за деспот? Аліно і тебе я зовсім не впізнаю! Де та дівчина, яка відстоювала свою позицію і не терпіла такого ставлення?

– Страх… – вимовила лише одне слово її підопічна.

– Страх перед ним?

– Зараз побачиш! Давай наступний спогад!

Та ж квартира. На годиннику десята вечора. Пара свариться у спальні.

– Ти мене ніколи не могла зрозуміти! Я для тебе – пусте місце!

– Що ти таке кажеш? Ти ж мій чоловік! Я просто не можу більше так жити! Я вже працюю на двох роботах. Виснажена. Втомлена. Ми ледь зводимо кінці з кінцями. А ти просиш мене позичити гроші твоєму другові? І навіть не знаєш, коли він зможе розрахуватися з нами?

– Не перебільшуй! Зводимо кінці з кінцями. Може краще обмежиш себе в покупці забаганок?

– Та які ж це я забаганки собі купую?

– Крем вчора не ти купила?

– Для рук? За 20 грн.? Жартуєш?

– А він тобі так треба?

– Ну що ти верзеш! Як же мені… – Аліна не встигла відповісти, адже чоловік підскочив до неї та повалив її на ліжко. Однією рукою він затиснув дружині рот, інша повисла у повітрі, готова у будь-який момент нанести удар.

– Не смій до мене таким тоном говорити, жінко! Знай своє місце!

Злякані Алінині очі дивилися на кривдника. Вона не ворушилася.

– Та що ж це робиться таке? – бігала по хаті, схопившись за голову, Аніла. – Що це він собі таке дозволяє! Покидьок!

– І не смій батькам розповідати, що у нас тут з тобою відбувається! Зрозуміла мене?! – він послабив руку на роті, щоб почути схвальну відповідь. І тут у квартиру постукали. Спочатку тихо, потім гучніше.

– Аліно! Відчиняй, доню! – почувся батьків голос.

– Мовчи, бо приб’ю! – пригрозив дівчині «колишній Хлопчик-Помагай», а зараз просто деспот і тиран. – Ані звуку!

– Я отримав твою СМС, доню, відчини! – у двері застукали ще сильніше. – З тобою там усе гаразд???

Раптом двері відкрили ключем.

– Це я батькам колись ключа запасного зробила. На екстрений випадок, – вставила ремарку Аліна.

– І правильно зробила, – відповіла Аніла.

Алінин батько увірвався до кімнати. На ліжку він побачив перелякану доньку і відразу все зрозумів. Одним ударом він збив молодика, який уже піднявся з ліжка і йшов до тестя.

– Ти що, тварюка, з моєю дитиною тут робив, га? Я тебе питаю?

Хлопець, ледь оговтавшись, намагався було піднятися, та його знову збили з ніг.

– Якщо ти, покидьку, ще хоч на кілометр підійдеш до моєї доньки, сидітимеш у в’язниці, зрозумів мене? Я не чую! – він взяв молодика за шию і притягнув до себе. – Ти мене зрозумів? – повторив він, пильно дивлячись в очі кривднику своєї дитини.

– Зрозумів… – тихо прохрипів зять.

– Алінко, збирай усі свої речі, їдемо додому, – ніжно звернувся до дівчини батько, а потім з докором у голосі додав: – І чому ж ти нам одразу нічого не розповіла…

Аліна поволі підвелася з ліжка і вийшла з кімнати, вочевидь збирати валізи.

– То це і був кінець? – з надією у голосі запитала свою супутницю Аніла.

– Так… Неформальний… Формальний настав через три місяці після отримання паперів на розлучення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше