Срібна Королева

Глава 17 Незламність.

Аріна

Після того, як я була у лікарні в Алека, вирішила поїхати хоч кудись, аби не бути тут. Адже лікарі більше не дозволяли заходити, а сидіти у коридорі зовсім не хотілось.
Я залишила їм свій номер телефону та сказала телефонувати, якщо будуть навіть найменші, будь-які зміни.
Сестрі Алека, Алісії, я також залишила свій номер, адже знала, вона теж зможе дізнатись про все першою ніж я.

Ми попрощались з Сілверами і я знову сіла на свій байк.
Я не знала, куди мені їхати. Додому не хотілось, у лікарні не дозволять бути, а іншого місця я не мала.
Я мчала по шосе і не хотіла нічого.
Перед очима у мене була одна і та ж картина – Алек на землі й стікає кров'ю, а я стою біля нього і нічого зробити не можу, кричу від болю та безвиході. Кричу, адже не хочу його втрачати.
Не хочу, щоб він помер. Не хочу, щоб він мене покидав. Хочу, щоб він посміхався, дивився на мене світло - сірими очима й обіймав такими сильними руками. Руками, котрі дарували безпеку, надію та віру у краще.

Ми тільки знайшли один одного, тільки побули трішки разом.
Цього було так мало, так мало.
Ідеальна ніч разом просто довела ще раз, що ми створені один для одного. Ще раз довела те, що ми одне ціле. Довела, що він єдиний для мене, а я для нього.
Я дуже хотіла повернути час назад, але, на жаль, такого не існує.
Я їхала на байку і не могла повірити у те, що наше щастя тривало всього нічого, всього кілька годин.

Я була зла, надзвичайно зла і не хотіла нікого бачити. Я хотіла лише зникнути з лиця землі та не з’являтись. Я хотіла побути сама.
Я їхала на байку і раптом з’їхала з дороги та зупинилась.
Я зійшла з мотоцикла та підійшла до обриву, з якого було видно все наше місто.
Я сіла на землю, плювати було, що холодно, що кінець зими й що я в одній легкій куртці. Плювати було на все.
Мені хотілось побути самій.
Я сіла, дивилась на місто наше і не могла повірити, що я тут живу.
Наше місто було дивовижне і так хотілось далі продовжувати тут жити. Але спогади та емоції були просто нестерпні.

Я сиділа, думала про життя, думала про Алека та не встигла отямитись, як вже на вулиці було темно.
Видно я таки втратила відчуття реальності.
Я встала, поглянула на свій телефон, котрий був на беззвучному режимі й помітила, що батько дзвонив багато раз, Влад і мама. Більше новин не було.
Я заховала телефон у кишеню, сіла на байк і поїхала додому.

Вже за кілька хвилин я була біля нашого особняка.
Не встигла я зійти з байку, як до мене підбіг Влад.
-Ти здуріла??? Де твій телефон був??? Ми тут з розуму сходимо? Думали ти вже мертва!!! – кричав він.
А я спокійно зняла шолом, повісила його на байк та підійшла до нього впритул.
Я подивилась у майже чорні очі брата, котрі наводили страх в інших. Але не у мене.
Усміхнулась і сказала:
-Краще б я померла.
Влад розлючено на мене подивився, але промовчав.
Можливо це і на краще, адже я зараз готова була його вбити та він це бачив.

Я зайшла у будинок, скинула куртку і підійнялась у свою кімнату. Ні їсти, ні пити, нічого мені не хотілось.
Я лише хотіла, щоб мій Алек Сілвер жив і все. Це було єдине бажання.
Я переодягнулась, як робот і лягла на ліжко.
Я поглянула на телефон і так хотіла, щоб це все був сон і щоб він зараз написав мені повідомлення і сказав, що жартує. Як мені хотілось почути його голос і почути сміх.
Я дивилась на екран телефону і плакала. Я не могла стримати емоції. Не могла і не хотіла. Серце розвивалось від болю і я не могла нормально дихати. Але я дихала і жила, у той час, як він боровся за життя і невідомо чи буде це успішно.
Я плакала і відклала свій телефон.
Так, на мокрій подушці, я і заснула.

Я прокинулась зранку, сходила у душ і поснідала.
За сніданком я не розмовляла ні з ким і не хотіла.
Я була надзвичайно вдячна своїм рідним, що вони не допікали запитаннями та не діставали, де я була і що робила.
Я хотіла спокою і вони мені його давали. Я дуже була цьому рада.
Я встала з-за столу і почула голос брата:
-Ти до університету їдеш?
Я оглянулась і поглянула на нього.
Я щось зовсім забула за навчання та за університет загалом.
-Мені зараз не до цього. – сказала я.
-Це не привід припиняти навчання і забивати на справи.- сказав Влад і жував щось.
Я розлючено на нього подивилась.
Та як він сміє так говорити?
-Ні це привід бути вдячною! – крикнула я. -Але зрештою, ти не зрозумієш, адже у тебе ніколи не було поруч нікого!!!
Крикнула я і навмисно сказала йому ці слова, щоб його образити.
Влад відклав виделку і ніж і поглянув на мене дуже розлючено.
Він хотів щось сказати, але батько зупинив його жестом.
Воно і добре, адже я готова була ще йому багато чого сказати.
Я розвернулась і вийшла з будинку.

Я сіла в автомобіль, не хотілось їхати на байку і Дмитро повіз мене до лікарні.
Більш правильного місця, щоб відвідати я не знала, на цю мить.
Мені потрібно було провідати Алека і побути з ним поруч.
Автомобіль під’їхав до лікарні, я подякувала Дмитру і вийшла.
Я зайшла у великі, скляні двері та пройшла до стійки реєстрації, сказала хто я і до кого. Мене відразу пропустили.
Я пройшла до палати Алека і застигла на вході.
Я дуже хотіла його побачити, але боялась, що можу нашкодити.

Тому я обережно зайшла і палату, там саме була медсестра.
Вона обернулась до мене і привіталась:
-Доброго дня, мене звуть Ірина, я доглядаю за містером Сілвером.
-Доброго дня. Я Аріна, Аріна Кінг. – відповіла я.
-Я знаю. Нас попередили, що Ви прийдете. – сказала вона.
Я поклала сумку на крісло біля дверей і зняла куртку.
-Скажіть, як довго мені можна тут бути? -запитала я.
Медсестра усміхнулась.
-Скільки хочете, містер Сілвер вже у стабільному стані і його життю вже нічого не загрожує. – сказала вона.
-Але він все ще ж у комі, так? – запитала я.
-Звісно. Після таких травм люди вкрай рідко виживають, він народився у сорочці. – сказала медсестра.
Я кивнула їй.
-Міс Кінг, ходіть сюди, я покажу Вам, що не можна робити й Ви зможете тут бути стільки, скільки бажаєте. – сказала вона.
Я підійшла до ліжка і застигла. Навколо Алека було дуже багато проводів, трубок та бинти були по всьому тілу.
Я стояла і не знала, що робити.
Я стояла і дивилась на нього.
Він був таким красивим, спокійним і наче от, от прокинеться.
Я стояла у ступорі, поки Ірина пояснювала мені, що можна робити, а що ні.
Коли вона закінчила я запитала:
-А за руку можна його взяти?
Ірина повернулась і усміхнулась:
-Звісно. Це багатьом пацієнтам допомагає.
-Дякую. – сказала я.

Ірина попрощалась і вийшла. Вона казала, що обов’язково зайде ще за кілька годин. І просила звати негайно її якщо будуть якісь зміни.
Я пообіцяла, що все виконаю і вона пішла.
Я підійшла ближче до ліжка і сіла на крісло, котре було поруч.
Я сіла і не стримувала емоції. Сльози покотились градом з моїх очей і я не могла нічого зробити з цим.
Я плакала й у той час взяла Алека за руку.
Його рука була такою великою, грубою і водночас такою холодною.
Де те тепло, до якого я звикла? Де те тепло, котре я впізнавала, адже воно адресувалось мені? Де??
Я сиділа, тримала його за руку, підвелась й поцілувала його.
-Алек, якщо ти мене чуєш, прошу тебе, повернись до нас. Ти нам дуже потрібен. Ми всі тебе дуже любимо. – говорила я і плакала.

Я сиділа і мовчала майже весь час і плакала, адже я не знала, що ще можна зробити і як йому допомогти.

Так я і проводила наступні тижні свого життя.
Все було дуже одноманітним, однаковим і таким буденним.
Я прокидалась щоранку, приводила себе у порядок, їхала на навчання.
Так, мене батько не змушував і брат не тиснув повертатись. Але я сама вирішила, що хочу. Це був хороший спосіб не думати про проблеми та хоч трішки пожити нормальним життям.
Та і мені потрібне було спілкування з друзями. Вони знали за Алека і дуже співчували, але я не хотіла цього. Я хотіла, щоб вони вірили, як і я.
Я вірила, безмежно, дуже щиро і безсумнівно.
Я вірила у нього, я вірила у те, що він прокинеться, хоча вже чотири тижні було все без змін.
Алек не прокидався і з коми ніяк не виходив, змін зовсім не було.
Але я вірила, вірила, як ніхто.
Я приходила кожного божого дня до нього.
Я розповідала йому, як пройшов мій день, кого я бачила, з ким розмовляла та смішні історії, котрі зі мною траплялись.
Я хотіла, щоб він був у курсі всього.
Я читала йому новини, ділилась з ним різними ідеями та розповідала про новинки у сфері фільмів та серіалів.
Я проводила щодня час після обіду і до пізньої ночі з ним.
Також до Алека часто приходила Алісія, Адам та звісно батько, Роберт.
Вони всі дуже мене підтримували та допомагали. Але бачили, що змін не було ніяких.
Я бачила, як вони сумують за ним, як їхні серця розриваються, коли вони бачили його таким.
І моє серце теж розривалось. Адже завжди сильний, усміхнений та такий впевнений у собі чоловік. Зараз лежав під апаратом і від цього апарату залежало його життя.
Вже був початок квітня і я дуже хотіла, щоб Алек бачив те, як цвітуть квіти, як весна настає та хотіла провести нашу першу весну з ним разом.
Я дуже цього хотіла і вірила, що так і буде.

І сьогодні після пар я вийшла у двір і відчула весняне тепло.
-Як класно, пахне весною. – сказала Олена.
-Ага і собачими какашками.- сказала Віка.
Ми розсміялись.
-Ти куди? – запитала у мене Віка.
-Куди й завжди, у лікарню. – сказала я.
Олена мене обійняла.
-Тримайся. – сказала вона.
-Все буде добре. -сказала Віка.
Я усміхнулась, підійшла до свого байку та одягнула шолом.
Я сіла на нього відсалютувала їм і помчала до лікарні.
Я їхала дуже швидко і вже за кілька хвилин припаркувалась біля будівлі лікарні.

Я вийшла, повісила шолом та зайшла у будівлю.
Я привіталась з персоналом, котрий вже мене знав, як свою, та пішла до палати Алека.
Але не встигла я дійти, як з його палати почула голос лікаря і батька Алека.
Я хотіла зайти й поговорити з ними, але зупинилась, адже те, про що вони говорили мене ввігнало у ступор.
-Містере Сілвер, Ви ж розумієте, що Ваш син вже не прокинеться. Він вже місяць у такому стані й це вже дев’яносто відсотків, що він таким і буде все життя. – сказав лікар.
-Що ж нам робити? – запитав Роберт дуже сумно.
-Єдиний шанс для нього це ввести ін'єкцію, котра полегшить його стан та введе його в вічний сон, евтаназія. – сказав лікар. -Це полегшить його страждання, адже Ви собі не уявляєте, який біль він відчуває щодня.
Роберт промовчав та не сказав нічого.
А за кілька хвилин він запитав у лікаря:
-Ви думаєте, це єдиний спосіб?
Лікар помовчав, але я думаю, що він позитивно помахав головою.

І тут я вже не витримала.
-Та, як Ви смієте???? Як ви смієте таке говорити???- кричала я не своїм голосом.
-Міс Кінг, це єдиний спосіб... – почав лікар.
-Який??? Вбивство???? – кричала я. -Та ви безсердечна людина! Ви маєте спасати йому життя, а не вбивати!!!! Ви маєте боротись за нього і вірити у нього, а не вбивати!!! Як ви смієте!!!
Кричала я і не витримувала такого тиску вже.
-А ви, - звернулась я більш спокійно до старшого Сілвера. -Як Ви смієте? Це ж Ваш син! Ваша кров і плоть!
-Аріна, а якщо..... – сказав він сумно.
-Ніяких якщо!!! Ви маєте підтримувати його життя, нехай це буде ще день, два, місяць чи роками!!!! Ви мусите!!! Який Ви батько після цього??? – кричала вже я.
-Пані, Ви дуже гостро на все реагуєте! – сказав лікар до мене.
-Я??? Я не гостро реагую! - розлютилась я.

Я кілька хвилин мовчала, а потім грубо і дуже голосно їм сказала:

-Я хочу, щоб ви всі дали йому спокій! Він буде жити! Він дихає і він прокинеться! І якщо ви не вірите у це, то я вірю, вірила і буду! – кричала я.
Вони дивились на мене, як на божевільну.
Я стояла, трималася за голову і не могла повірити у те, що вони хотіли зробити. Я не могла повірити у те, що рідний батько хоче вбити сина, хоча він ще не погодився. Але сумніви вже були у його голові.
Як? Як це взагалі можливо???
Я стояла у ступорі й дивилась на них двох.

А потім я витягнула пістолет, направила на них і сказала:
-Від сьогодні я буду тут постійно, і якщо хтось щось захоче з ним зробити, спочатку потрібно буде вбити мене!
Вони дивились на мене здивовано і зі страхом, особливо лікар.
А Роберт дивився на мене дуже сумно.
-А тепер вимітайтесь! Обидва! – крикнула я і вони повільно вийшли.
Роберт ще кілька слів сказав лікарю, але я вже цього не чула.
Я поклала пістолет на стілець біля себе і підійшла до Алека.
-Вибач, за ці крики. Я не дозволю їм тебе вбити, не дозволю.

Сказала я і поцілувала його у руку.
-Ти будеш жити, я у це вірю.
Сказала я і почала розповідати Алеку, як пройшов мій день.
Вже пізно ввечері я не поїхала додому, а написала тату повідомлення, що мене не буде.
Я вирішила залишитись у лікарні й не відходити ні на секунду від Алека.

Мені було страшно, що з ним можуть щось зробити і я не хотіла, щоб вони втілили свої плани у життя.

Так я і провела свою першу ніч у лікарні, на стільці, у незручній позі, але з коханим чоловіком поруч та з незламною вірою у те, що все буде добре.

Я знала, що все буде добре.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше